— Треба зараз пити. А як ви не хочете, то я вас покладу он на тім топчані. І ви вже будете не з нашої компанії. Ми тримаємо голодовку на одну їжу, а воду п'ємо. Ми всі ждали суду на смерть і голодували перед вироком, і нас перевезли сюди. І ми мусимо тримати голодовку тридцять суток. Хто витримає, то того начальник Гепеви випустить без суда і слідства… Спочатку ми так голодували, як і всі… Тільки тоді стали так голодувати, як оце зараз, коли нас перевели сюди. Я зараз вам подам ополоник води… коли…
І пішов. На Бруса ця розмова зробила враження нелюдського жаху. У розмові було щось недоговорене і божевільно фальшиве. Всі ці люди, вода у діжці, камера з мокрою підлогою були далеко моторошніші, ніж ота зала, через яку він сюди проходив. Там видно було разом з усіма страшними зарисами драматичну долю зігнаних людей. А тут про віщо було думати і чого сподіватися оцим людям?.. Що за голодовка?.. І що за чудний термін голодування?.. І чого ці люди повірили у спасенність його, що так бовтаються у воді і пухнуть, і ждуть тридцятого дня?..
І приніс староста, шкандибаючи, води. І Брус лизнув пересохлим язиком губи і відмовився:
— Я не хочу зараз… Покажіть мені моє місце.
І староста вилив додолу свою воду з ополоника і показав буйдужою рукою на тапчан під нішею:
— Ото ваше місце… ідіть і лягайте.
І вернувся до своєї діжки. Брус думав, що йому поможе йти, думав, що він йому запропонує допомогу, бо йому було дуже сутужно в колінах. Але тепер він уже рішив до цих людей не звертатися. І почав братися за стіну і рухатися до тапчана. І скільки часу він отак простував — чи п'ять хвилин, чи півгодини, але таки дійшов сам. І ліг на тапчані, і відвернувся від камери, щоб хоч трохи відвести свою змучену увагу від того жаху, що плескався у воді посеред камери. І диво дивне. Не встиг він полежати й хвилинку, як погасло світло у камері, і люди почали шамотіти й розлазитися по нарах. Плескіт затих, і тиша, неначе заворожена, заніміла у камері. Але тепер уже Брус не міг заснути і не міг уже й думати. Він лежав, неначе закоценілий, і в його уяві помимо його волі зринали картини страшної дійсності і знов занепадали десь за свідомість, аби дати новим картинам з'явитися. І він уже не чув, як сон крізь якісь щілини і відкриті ходи тюрми увійшов і ліг страшним своїм тягарем на скатованих людей…
Аж враз він здригнувся. Щось гуркнуло у ніші за дверима. Він нашорошився. І відчинилися широко двері, і відти блиснуло світло. Брус хотів підвестися і глянути, що таке? Але із–за спини у нього високий чоловік у білім халаті простяг руки і припинив Бруса вставати, промовивши тихо:
— Не ворушися.
І пильнуючи, щоб лежачий не ворушився, ждав другого у білім халаті, який виходив східцями до ліжка. Він був нижчий і грубілий від першого. І ставши на останній східець перед Брусовим ліжком і помітивши, що він не спить, швидко витяг із–під халата від лівого боку величезну приколку з жовтою, гранчастою головкою круглої форми. Такими приколками колись дами у себе на головах припинали зимові шапочки і брилі. Але ця була велика для такої мети. Вона мала у довжину більше як дві чвертки і була солідніша своїм жалом. І цей чоловік, притиснувши до свойого живота таку модерну зброю, затиснувши у кулак її головку, став з останнього східця над Брусовими грудьми коло ліжка так, щоб він бачив зброю, спитався гостро:
— Ти чого не схотів пити води?..
Як тільки Брус побачив і почув отаке, то зараз же рішив, що прийшла його остання година, і він на питання людини у білому халаті відповів тим, що взяв своєю лівою рукою на грудях своїх за пілку пальта і відвернув її набік, оголивши груди, бо його піджак і сорочка вже були розхристані. Цим рухом ніби присоглашаючи чоловіка у білім халаті бити зброєю у вже відкрите і готове на все серце. І чоловік з приколкою це зрозумів на млі ока і зараз же звелів високому:
— Беріть його і давайте в нішу…
І свого "шпичака" зараз же сховав. Високий поміг Брусові встати і почав його зводити вниз по східцях туди, звідки видно було відблиск світла. А нижчий за ними обома зачинив двері перед покинутим тапчаном. І в камері на якийсь час стало смутно, мовчазно. А потім хтось з "водяників" повернувся на другий бік і, важко застогнавши, затих. Видко, і він був свідком події, яка йому, мабуть, щось більше промовляла, ніж тому, якого повели в нішу.
Розділ двадцятий
Консиліум
Бруса звели вниз. Перед ним були двері, і вони їх відчинили і ввійшли в кімнатку. Вона була без стільців, без столика і без вікон. Тільки на стелі блищала маленька електрична лампочка. Від неї було напівтемно, але світла було досить, щоб побачити двері у наступну кімнату. На кожному одвірку цих дверей висіло по одній газовій машкарі. І нижчий, лишивши Бруса, зараз же надів собі одну, а другу надів високому, який не випускав арештанта із своєї правої руки. Після цього нижчий узяв за ручку дверей, став і промовив:
— Ідіть…
І відчинив двері, і швидко зачинив їх, коли Брус і високий увійшли в кімнату. І вхопив він під руки знов Бруса і зупинив ходу всім. Вони стояли посеред кімнати, маленької теж. Вся кімната освітлювалася синім світлом, яке невідомо звідкіля ішло. Брус був без машкари і зараз же охляв і осів у руках двох своїх поводаторів, які тримали його тут на однім місці непорушно, мабуть, із хвилину. А потім вгорі, у кожнім кутку стелі відчинилося по вентилятору. Це саме сталося і внизу. Із кожного кутка зашумів дужий холодний струм повітря і своїм рухом заворушив на поводатарях халати і волосся на голові Бруса. І тільки аж тоді, коли зачинилися всі вентилятори, витягли Бруса із синьої кімнатки у наступну. Він був непритомний і в нього тяглися ноги, неначе у мертвого, по підлозі. У новій кімнаті з лівого боку стояло ліжко, а з правого була ванна і поруч з нею маленька кухонна плитка, прироблена, видно, недавно до стіни, бо ще не були позамазувані і щілини бляшаного вивода. А між ліжком і ванною жовтіли двері до виходу. Коло кухонних плиток порядкувала молода і гарна жінка у лікарськім халаті. Вона була повненька, невеличкого зросту і чорнява. А в головах ліжка, з метр відстані, сиділи Парцюня і Сіамський. Поводатори, приволікши Бруса до ліжка, поклали його там ниць у такий станок, який затримував обличчя на скивиці, ніс і вуста були вільні для дихання. І кожну Брусову руку помістили на довгу круглу палицю, яка була притисла одним кінцем до задньої частини ліжка, а другим до передньої. І кожна рука зіперлася на цю палицю так, що охоплювала її, але не стискала. І коли вже Брус лежав на ліжку, то ті, що його увели, поскидали машкари і повісили обидві на один нікельований гачок, увігнаний посеред тих дверей, із яких повиходили. Нарешті вони поставили електричну машинку на столик біля Брусової голови і, прилаштувавши йому до потилиці там, де саме мозжечок, дві пластинки — одну з одного боку, а другу з другого боку, — наклавши на їх дугу, примоцьовану до машинки шнуром. І нижчий поводатор сполучив шнур із електрикою у стіні. І машинка зараз же почала гуркотіти огидним гурчанням, похожим на те, яке видає із себе "чорний ворон", що стоїть напоготові. Сіямський і Парцюня слідкували за всіма маніпуляціями мовчки. Жінка теж вряди–годи від своєї кухні кидала уважними поглядами на непритомного Бруса. Нарешті він заворушив обома ступнями ніг. І жінка же підійшла до його і взяла за живчик. І через якусь мить звеліла: