Топор, рукавіци,
рукавіци і топор,
топор, рукавіци,
рукавіци і топор!
І став українець перед танцюристою та й почав усовіщати:
— Побійся Бога, таж у лапті треба святити й паску!.. І як їх поб'єш, то як будеш?.. А ти ж, як і всі люди, вітром не зроблений, і з паскою якось треба між люди… А як люди не приймуть, то все ж таки тебе прийме лях у товариство. І ви будете удвох святити у лапті гонор… Цебто скажену собаку, що рве на всім світі безборонних людей… яка тепер вам обом править за паску…
Але кацап, неначе ніхто до його ж й не обзивався, садив своє "бєг на мєсьцє", супроводячи його приспівом:
Топор, рукавіци,
рукавіци і топор…
Вже з його чола струмками скочувалися краплі поту і поширилися під чолом орбіти неначе від переляку, і очі давали блиск, похожий на колір сірої церати, залитої якоюсь рідиною. А він все тупав і гецав на місці із своїм приспівом. І, мабуть би, не витримала ця людська істота і впала б непритомною на долівку, якби саме в цей час не залунало від камерних дверей:
— Ану, давай на обід!..
І кацап із свого танцювального місця так і плигнув на нари по посуд, неначе з воза кіт. А за ним і українець. Цей вигук штовхнув і Бруса, і він швидше, ніж міг би це зробити без його, поліз на нари і ліг, повернувшись спиною до камери. Він був нервово напружений. Боліла голова. І мигтіла одна гарячкова думка: для кого цей танець?.. І хто його скомпонував і для чого?.. І Бруса охопила тривога за доцільність свого засобу так рятуватися, як він почав. І почув він від українця:
— І вам є хліб і баланда!..
І Брус не повертаючись попрохав:
— Візьміть собі все. Я їсти не буду, бо занедужав.
І не розібрав він того, що відповів йому земляк. І чи прийняв він подарунок, чи ні. Але добре почув і розібрав, як із очка загукав чекіст:
— Шелестіян, давай з вєщамі!..
І бачив Брус, як нагло і пальонно схопився Шелестіян і як прожогом вибіг крізь відхилені двері камери у сіни тюрми…
Ось тобі, людино! Хто б ти не була і яка б ти не була… Чи багата, чи бідна, чи мудра, чи нерозумна, коли б'є грізний час небезпеки над тобою, то ти все те, проз яке проходила у житті виростаючи, оцінюєш тільки тоді, коли воно тебе зустріне знов, щоб минути. І Брус був ладен бігти і гукати, щоб вернувся односелець Шелестіян. Але дарма!.. Ніхто його не пустить і не зважить на гукання його душі із далекого принишклого юнацтва, яке нагло збудилося тільки від одного доторку байдужого випадку. Ні, Брус уже не відпочине від того нещастя, що стало грізною ніччю і над ним, і над його бідною Батьківщиною!.. До побачення і бажаю тобі у тому житті, що тобі ще лишилося, не розминутися з твоєю долею!..
Розділ шістнадцятий
Чудієв
Олена Антонівна чула, як чекісти з її чоловіком вийшли і як потупотіли під гору, і чула, як через деякий час і авто без гудка рушило з місця і поїхало. І ввесь цей час не могла стриматися від тужу, що то затихав, то знов рвався з грудей без стриму і без ослаблення. Тільки аж тоді, коли у кімнаті почула звичайну тишу, що не забуває приходити і тоді, коли тільки що народжене життя засинає відпочити, і тоді, коли хтось умирає і його лишають самого у якомусь місці, Олена Антонівна затихла. І тепер її увага зупинилася на відчинених дверях з кімнати у сінці. Якби я не знав про те, як тиша впливає на душу людини, то я б сказав, що жінки люблять плакати тільки тоді, коли хтось їх чує або на їх дивиться. І через те, що я знаю, то я про це далі й не говоритиму… І от, затихши, самотня жінка схопилася і, надівши виступці, пішла у сінці, спробувала надвірні двері. І, зітхнувши і втерши рукою очі, вернулася іти до себе в кімнату та й побачила, як сиротливо висів на вішакові чоловіків бриль. І вона його мерщій взяла і перед своїми очима повернула сюди й туди, і знов зітхнула, і з ним разом швиденько вернулася в кімнату, зачинивши за собою двері. І після цього, сівши на ліжко і поклавши бриль у себе з правого боку, почала взуватися з думкою, що треба конче передати бриль чоловікові. Але як?.. Сьогодні, як і завжди, без неї в клініці буде сутужно. А комусь іншому доручити це зробити неможливо. Бо ж хто міг би тепер зважитися нести бриль свого знайомого в Чеку? Вона сама мусить це зробити. І вона зупинилася ушнуровувати другий черевик і, не випускаючи з рук шнурівок, підвела голову раптовою думкою. Зайти до Сергія Чудієва, який має в лікарні на місяць відпустки і вже два тижні сидить дома, і треба його попрохати, щоб сьогодні попрацював у клініці за неї… І вже з полегшенням вона дошнурувала на ногах взуття.
Надворі світився ранок тією годиною, що позначає небо перед самісіньким сходом сонця. І Олена Антонівна була споготовлена іти до Чудієва навіть цієї пори. І чи буде він сам дома, чи ще з кимсь, але принаймні вона його застане ще на помешканні. Бо ж так не може бути, щоб чоловік був без бриля. Таке явище їй завжди нагадувало неохайність у всіх можливих формах і диспропорцію буття між безсиллям жити, яке завжди похоже на незакінчені картини талановитих творців. Через те вона не могла зносити ні сучасної моралі, ні сучасного мистецтва, бо і те, і те були каліки, що люди не могли ні додумати, ні доробити у ці прокляті часи… І бриль треба неодмінно передати.
І ще сонце не сходилося над першим колом земних обріїв, і ще київські вулиці були порожні і від пішоходів, і від автів, а вже Олена Антонівна на Безаківській вулиці на третьому поверсі дзвонила до Чудієва. У неї під лівою пахвою була знайома нам течка з лікарським халатом і стетоскопом, і в цій же руці вона тримала чоловіків бриль, а правою рукою з певними перервами енергійно дзвонила. Аж ось за дверима почулися кроки. Ще мить, і вона напружилася і споготовилася. У неї серце стукало назустріч, відступила трошки вбік. І двері глухо зарипіли і потяглися з шипінням у кімнату, і Чудієв у брунатній піжамі і в чорнім халаті виглянув у сіни. Олена Антонівна його привітала:
— Доброго ранку…
— Це ви?..
І він здивовано і вражено занімів. А потім похопився:
— Заходьте, будь ласка, заходьте… Боже мій, яка несподіванка! Ідіть просто у другу кімнату… Тут можна тільки скинути пальто…
Заговорив він, уже зачинивши двері. Але вона, ставши ніяково перед другими дверима, запевнила його: