— Його звуть Стуця.
— Що ж це за слово таке "Стуця"?
Запитався знов Парцюня, уже діставши і почавши облапувати чолку.
— Та це його моя жінка так називає, коли вранці дає йому з відра води… А по–настоящому його звуть Стукан…
— Стукан?..
Грива у Стукана була довга і густа. Такі гриви мають тільки огирі арденської породи. І хоч кінь сам був рудуватий, але вона була дуже темного кольору. Із неї поміж вухами на чоло і від чолки аж по холку звисали вниз трьохсталкові заплети, але без косників. А вся грива разом із заплетами перегиналася з шиї крутою дугавістю на зразок тієї хвилі, що під час великого вітру на березі моря перевертається через моли, і надавала дуже мальовничого вигляду усій конячій постаті, а особливо могутнім грудям і гінкому животові, що мав хупаво–сухорляву форму. Парцюня, спочатку помацавши заплети на гриві і мацаючи потім гриву, поглядав на хвіст. Він не помічав, що кінь зараз же прищулив свої вуха як тільки почалося мацання гриви. І вигляд у коня став зловісний.
Він уже нічим не був зацікавлений, тільки слухав Парцюню. Вуха його, щулячися, лежали нижче дугастості гриви. І голова мала вигляд не конячий, а якоїсь звірини, похожої на казкового гада, що, виткнувши голову із нори, цілиться вилетіти одним плигом на свого ворога. А вже коли чекіст лапнув верхньої частини хвоста, то кінь, прорізавши повітря пронизливо отрутним криком, а не іржанням, від якого може зворушитися і чуб, сковуючи морозом переляку: "І–і–і–і–і"… несамовито пацнув задньою правою ногою і вчистив Парцюню по стегні так, що навіть течка у його вилетіла з лівої руки. І він, простягтись на землі і ухопившись її обома руками, гріб судомно пальцями пил. А потім, звиваючись кружка на лівім боці і повзучи кружка, почав видавлювати із себе крізь тяжко зціплені зуби:
— Ох, ти ж курвої душі Стуця… Ох, ох… Контра… Прикличте швидше фершала… Привезіть… Ох, ти ж, пекельна твоя кров!.. Ох, ох, ох!..
І підскочив до поваленого Сайко Олександрович, і закричав над ним, ніби перелякано:
— Його звуть, бісової душі коня, Стукан, а не Стуця!.. Стуцею зве його тільки моя придуркувата жінка… Він, Стукан, бісової душі кінь!..
Та Парцюня, не перестаючи крутитися, стогнав божевільним стогоном:
— Та не Стукан, щоб ти кругом світа стукав!.. Не Стукан, а фершал… Гідра… Контра… Привези фершала!..
І Сайко Олександрович кинувся загнуздати свого Стукана, гукаючи до переляканих Мадесів:
— Пропав чоловік!.. Щось страшне. Мабуть, живіт пробитий… І не знаю, чи я встигну Онопрейовича привезти… І не знаю, що йому сказати, і він не знатиме, яку масть із собою захопити болящому…
— Та не живіт… Ні, ні… У–у–у… Кістка!.. Курва твоїй матері!..
Та Сайко Олександрович уже з воза, який почав добре котитися, ще гукав:
— Та заведіть кобилу в повіточку, щоб вона чоловіка не наступила в дворі!..
Та й пустив огиря на ввесь його тюпак. І гуркіт возових коліс, здавалося, трохи заспокоїв постражданого, бо він, скоцюрбивши ліву ногу, а праву витягши правцем, уже й не лаявся, а тільки головою крутив і клав одну щоку на землю, то знов повертав голову і клав другу… То підклав під щоку ліву руку, то п'ятірню правої руки. І ввесь час, стискаючи зуби, стогнав і сичав крізь їх. А Мадеси, завівши кобилу у повіточку, боязко з неї визирали, дивлячися, як лежала у їх серед двору незнайома людина.
Сонце на небі, мабуть, уже показувало дванадцяту годину, бо тіні від хати, повітки і від акації лежали на землі найкуцішими плямами. І скрізь на почорнілій землі по той бік і по цей бік Оникієвого Яру купки димків синенької пари хвилювали рівними та прозорими натовпами по обрію. А десь із далеких зарічків чувся самотній крик якогось дикого гусака, що, мабуть, відбився від табуна. І луна його крику розходилася по полях і гойдала сонячне проміння у теплі земних випарів. А обоє Мадесів стояли не витикаючися з повітки, і не йшли у хату, а дивилися зажуреними та зляканими очима на людину, що лежала і не вставала. Ну що, як умре?.. І обоє шепотіли і не рухалися від своєї скотини.
І заторохкотів тоді візок, як поява радості і втихомирення… Слава тобі Господи!.. І обоє Мадесів вийшли із глибу повіточки до порога і стали ждати вже у світлі сонця, і самі посвітлішавши. І зупинився візок на подвір'ї, і скочив з його Онопрейович, і стурбовано підійшов до лежачого… І спустився коло його навприсідки. Лежачий важко дихав і мав очі заплющені. Фершал узяв його за руку і став провіряти живчик. Парцюня розплющив очі, а фершал спитався, показуючи на випростовану ногу:
— Оця болить?
— Та.
— Так. Ану ляжте горілиць.
— Мабуть, не удасться.
Відповів пришешелений і почав моститися так, як його просили. Онопрейович йому трохи поміг, і тепер він уже лежав горілиць, зігнувши тільки ліву ногу, а праву тримаючи так, як і раніше… правцем. І фершал поволі вирівняв і ліву ногу, щоб так лежала, як і права. І зауважив:
— Я спробую вашу праву ногу звести так, як була ліва. А ви, як зможете, помагайте мені. А як ні, то силкуйтеся не заважати.
І він перейшов на другий бік правої ноги і, ставши й тут навколішки, взяв ступню правою рукою, а під згин коліна пришешеленому підсунув ліву руку і почав силкуватися її звести у згин. Парцюня засичав крізь зуби. Та фершал, не гублячи рівноваги свойого настрою, робив своє діло. І Парцюня зойкав. Фершал перечекав, а потім знов узявся за своє. Нога була зігнута і трималася кроквою над вирівняною лівою. Фершал був задоволений, і мабуть, щоб показати все своє лікарське мистецтво, зціпив зуби, стиснув кулак і, відвівши його трохи назад, з усієї своєї сили як садикнув ним під тільки що вирівняне коліно просто у згин, так Парцюня і шарпнув, як скажений, хвору ногу назад у правець такий самий, як йому його був зробив ще Стукан, та й гукнув:
— Ах ти ж гаде немірений!.. Геть!.. Геть від мене, гаде!..
І звівся на лікті обох рук, і почав плювати на фершала. Але той, швидко зірвавшися на ноги, не зважаючи на лють Парцюні, проказав до його супокійно:
— Ваші справи добрі. Нога ціла і ціла кульша. Ми відвеземо вас у Рохмистрівку. І там, у лікарні, полежите зо два тижні та й будете здорові… Може, там десь щось і тріснуло, але воно здоров'ю не пошкодить…