— А дай–но мені своє писання.
Іван Овсійович подав. А його батько, не встаючи з колін і тримаючи папери у одній руці, повернувся трохи боком і дістав бляшану коробку із столу, і все–таки, не випускаючи паперів з руки, розчинив узяту бляшанку і всунув туди літературний твір свого сина. А потім затушкував його накривкою і впустив у викопану яму. І почав загортати… І чогось глянув знизу на сина. Мабуть, хотів щось сказати… І вираз його обличчя завмер… Майже прийняв кам'яну машкару, спотворену жахом. Іван Овсійович помітив, що перед оцією переміною його батько попід столом був кинув погляд до дверей. Та й повернувся миттю він і сам туди. Та й побачив відчинені двері і за порогом брата Мадеса, який мовчки спостерігав, що робиться в хаті. Заклопотані конспіратори не чули ні шуму, ні рипу дверей і допустили непроханого свідка.
Може, Мадес їх крадькома і не відчиняв, може, вони були й не причинені?.. І от сталося тяжке і неприємне, і нічим непоправне діло.
Тягар мовчання від розуміння того, що вже все майже пропаде завдяки страшному конфліктові батька з Мадесом, просто здавив двох людей до несамовитого оторопіння. Але все–таки і ця задушлива мара мовчанки тріснула і ніяковіння від діла з кольором злочину ввійшло у простіші і реальніші межі, коли заговорив Мадес:
— Тату, ви самі повезете Івана на станцію?..
— А хіба що?
— Та я бачу на візку упряж, то й запитався.
— А чого ж ти себе не запитався, чи скотина хоче пити?.. Бо ж чуєш, як реве заперта телиця… Чи воно чужа справа видніша під лісом, ніж своя під власним носом?
— Ну, вже вас зачепи!.. Легше сусідову зорану гінку переїхати, як з вами слово сказати…
Відповів Мадес і повернувся, і вийшов із сіней надвір. Мабуть, таки пішов до телиці, що увесь час не переставала ревти, роблячи невеличкі мовчанки. Батько сидів на ногах і мовчав.
А тепер Іван Овсійович, коли залишився удвох із ним, мовчки і зважливо пробрався за столик у куток, нагнувся, узяв швайку, яка лежала коло свіжого насипу над ямкою, і відкопав сховане. І з бляшанки узяв свій твір назад у ту кишеню, із якої було його і вийнято. А порожню коробку закопав і віддав швайку батькові. Батько встав. Чого тоді Іван Овсійович так зробив, я гадаю, що він би не сказав нічого про це до ладу, якби хтось був про це спитав. Та батько, неначе знаючи, чого так син зробив, повідомив його про цілком сторонню справу, хоч і ґрунтовну для Івана Овсійовича:
— Піду споряджати коня в дорогу.
І вийшов… Але зараз же і вернувся з таким жалем, який у його словах бринів скаргою на того, хто його виявляв:
— Доведеться тобі, синку, ще у мене переночувати одну ніч, бо Вигра зринула із конов'язі і вийшла із повітки, і десь пішла у хліб. Це вже я знаю, що доведеться шукати довгенько…
Син промовчав. Таке було враження, що він цього й чекав. А батько тим часом потупав проз хату у широку зелень хлібів, що розпросторювалась навколо хати, здавалося, так далеко, на скільки хватало сонячного світла.
Розділ третій
Маздигін учителює
Товариш Маздигін був головою Куцівського парткому і завідуючим семилітньою школою. Вона була обгороджена сторчовим дощаним тином. У межі цього тину входив і великий фруктовий садок, який ще колишнє земство насадило. Маздигін у цій місцевості вже півтора року. Разом з ним була приїхала і жидівочка років сімнадцяти і помагала організовувати у найближчих селах комсомольські осередки, її прізвище було Сіямська, а звати було Маня. От вона спочатку, кажуть, правила Маздигонові і за дружину. Але не довго цей совєцький пан тішився щастям з нею, бо приїхав якось її брат, високий урядовець Чеки, і забрав у Київ свою сестру. А комнезам, шануючи у Маздигона нахил до одруження, приставив йому помагати у домашнім його хазяйстві дівчину, українку, теж років сімнадцяти. Одначе швидко, щоб не наробити дівчині сорому, товариш завідувач віддав її заміж за одного комсомольця, Передерія, який дістав за це двохрядну гармошку. Цей струмент спеціально для цієї мети було віднято у селянина Вербокрута, якого обвинуватили у агітації супроти совєцької влади і посадили в "холодну". І він, просидівши там чотири дні, і, щоб не сидіти довше, віддав по вимозі парткому Маздигонові гармошку, яка призначалася учителям вислуховувати у дітей голоси. І Вербокрута випустили, а його гармошка стала засобом до урятування дівочої слави. Вона опинилася у Передерія.
Та й після цього товариш завідувач, все ж таки не можучи стерпіти самоти, знов наглядів у шостому класі чотирнадцятилітню дівчину одного незаможника, одноокого Шелестіяна, і підбив її покинути школу і стати йому в допомозі при його домашнім господарстві. Невідомо, чи батько дуже протестував, чи ні, тільки всім у селі стало відомо, що він перевів із шкільного хліва пару коней до себе на хутір у менший хлів і почав ними господарювати.
Ці коні були відняті разом з бричкою у сільського багатиря Медяника. І бричка лишилася в шкільнім дворі. І коли траплялася потреба завідувачеві, товаришеві Маздигонові, їхати на якийсь партійний з'їзд у друге село, то Шелестіян брав у себе у дворі пару коней і в шкільний двір приводив до брички, і тут запрягав, і їхав туди, куди вже було товариш Маздигін звелить.
Шелестіян радянської влади не любив і ні до кого не підлизувався, хоч і опинився ніби на службі у голови парткому.
Сьогодні товариш Маздигін, видно, був не заклопотаний ніякими громадськими справами, бо був дома і в кухні ходив задумливо від сінешніх дверей до стіни. А сінешні двері, між іншим, були на гачку. А Гапуся під вікном, зап'ятим широкою занавіскою з простирадла, прала перед маленьким кухонним столиком білизну. Вона була спиною до стіни, до якої доходив із своєю задумою і господар. На столику у тарілці лежало мило і стояла коло тарілки засвічена гасова лампа. І вона весь час здригалася від того, що Гапуся енергійно віджимала у ночвах білизну. Вся зелена табуретка, на якій стояли ночви, була захлюпана водою з милом. Маздигін, проходжуючися, поглядав і на лампу, і на дівчину. Здавалося, його турбувало те, що здригалося світло. І нарешті він спитався:
— Чи тобі вже води не треба?..
— Ні, я зараз повикручую, виллю воду надвір і знов понатираю, та й нехай лежать у ночвах до завтрього.