Не сама я помітила збентеження Поліни. Інші проникливі очі спинились на ній в ту ж саму хвилину: чорні очі самої m-me de Stael. Не знаю, що подумала вона, але тільки вона підійшла після обіду до моєї подруги і з нею розговорилась. Через кілька днів m-me de Stael написала їй таку записку:
Ma chere enfant, je suis toute malade. Il serait bien aimable a vous de venir me ranimer. Tachez de l'obtenir de m-me votre mere et veuillez lui presenter les respects de votre amie de S*.
Ця записка зберігається в мене. Ніколи Поліна не пояснювала мені своїх стосунків з m-me de Stael, незважаючи на всю мою цікавість. Вона була без пам'яті від славної жінки, такої ж добродушної, як і геніальної.
До чого призводить охота до лихослів'я! Нещодавно розповідала я все це в одному дуже порядному товаристві. "А може,— зауважили мені,— m-me de Stael була не що інше, як шпигун Наполеона, а княжна ** доставляла їй потрібні відомості".— Та що ви,— сказала я,— m-me de Stael, десять років переслідувана Наполеоном, благородна, добра m-mе de Stael, яка насилу втекла під заступництво російського імператора, m-me de Stael, друг Шатобріана і Байрона, m-me de Stael буде шпигуном y Наполеона!..— "Дуже, дуже можливо,— заперечила гостроноса графиня Б.— Наполеон був така бестія, a m-me de Stael дуже тонка штука!"
Всі говорили про близьку війну, і пригадую, досить легковажно. Наслідування французького тону часів Людовіка XV було в моді. Любов до батьківщини здавалась педантством. Тодішні розумники звеличували Наполеона з фанатичною догідливістю і жартували над нашими невдачами. На нещастя, захисники батьківщини були трохи простуваті; вони були осміяні досить забавно і не мали ніякого впливу, їх патріотизм обмежувався жорстоким осудом вживання французької моди в товариствах, запровадження іншомовних слів, різними вихватками проти Кузнецького мосту і тому подібне. Молоді люди говорили про все російське з презирством або байдужістю і, жартуючи, передрікали Росії долю Рейнської конфедерації. Одним словом, товариство було досить гидке.
Раптом звістка про нещастя і відозва государя вразили нас. Москва захвилювалась. З'явились простонародні листівки графа Растопчина; народ озлобився. Світські балакуни притихли; дами сполошилися. Гонителі французької мови і Кузнецького мосту взяли в товариствах гору, і вітальні сповнилися патріотами: хто висипав з табакерки французький тютюн і став нюхати російський; хто спалив десяток французьких брошурок, хто відмовився від лафіта і став пити квас. Всі заріклися говорити по-французьки; всі закричали про Пожарського і Мініна і стали проповідувати народну війну, збираючись вирушити в саратовські села.
Поліна не могла приховати свого презирства, як колись не приховувала свого обурення. Така раптова зміна і боягузтво виводили її з терпіння. На бульварі, на Прєсненських прудах вона навмисно говорила по-французьки; за столом в присутності слуг навмисно оспорювала патріотичні хвастощі, навмисно говорила про численність Наполеонового війська, про його воєнний геній. Присутні блідли, побоюючись доносу, і поспішали докорити їй за прихильність до ворога батьківщини. Поліна презирливо усміхалась.— Дай боже,— говорила вона,— щоб усі росіяни любили свою батьківщину, як я її люблю.— Вона дивувала мене. Я завжди знала Поліну скромною і мовчазною і не розуміла, звідки взялась у неї така сміливість. "Ось годі-бо,— сказала я одного разу:—охота тобі втручатися не в пащу справу. Нехай чоловіки собі б'ються і кричать про політику, жінки на війну не ходять, і їм діла нема до Бонапарта". Очі її заблискотіли.— І тобі не сором,— сказала вона,— хіба жінки не мають батьківщини? хіба немає в них батьків, братів, чоловіків? Хіба кров російська для них чужа? Чи, може, ти вважаєш, що ми народжені для того тільки, щоб нас на балі вертіли в екосезах, а дома заставляли вишивати по канві собачок? Ні, я знаю, який вплив жінка може мати на думку громадську, або навіть на серце хоч одної людини. Я не визнаю приниження, на яке прирікають нас. Подивись на m-me de Stael: Наполеон боровся з нею, як з ворожою силою... І дядечко сміє ще глузувати з її боязкості при наближенні французької армії! "Будьте певні, пані: Наполеон воює проти Росії, не проти вас..." Так! коли б дядечко попався в руки французам, то його б пустили гуляти по Пале-Роялю; але m-me de Stael в такому разі умерла б у державній в'язниці. А Шарлота Корде? а наша Марфа Посадниця? А княгиня Дашкова? чим я гірша за них? Напевно не сміливістю душі і рішучістю.— Я слухала Поліну з подивом. Ніколи не підозрювала я в ній такого запалу, такого честолюбства. Який жаль! До чого призвели її незвичайні якості душі і мужня піднесеність розуму! Правду сказав мій улюблений письменник: Il n'est de bonheurquedans les voies communes*. Приїзд государя посилив загальне хвилювання. Захват патріотизму оволодів, нарешті, і вищим товариством. Вітальні перетворилися на палати дебатів. Всі говорили про патріотичні пожертви. Повторювали безсмертну промову молодого графа Мамонова, який пожертвував усім своїм маєтком. Декотрі матусі після того зауважили, що граф не такий уже завидний жених, але ми всі були захоплені ним. Поліна марила ним. "Ви чим пожертвуєте?"— спитала вона якось у мого брата.— "Я не володію ще моїм маєтком,— відповів мій гультяй.— У мене тільки і є що 30000 боргу: приношу їх в жертву на олтар батьківщини!" Поліна розсердилась. "Для декого,— сказала вона,— і честь, і батьківщина — дрібниця. Брати їх умирають на полі бою, а вони пустують у вітальнях. Не знаю, чи знайдеться жінка, досить низька, щоб дозволити таким фіглярам удавати перед нею любов". Брат мій спаленів. "Ви занадто вимогливі, княжна, — заперечив він.— Ви вимагаєте, щоб всі бачили у вас m-me de Stael і говорили б вам тиради із "Коріни". Знайте, що той, хто жартує з жінкою, той може не жартувати перед лицем батьківщини і її ворогів". Сказавши це, він одвернувся. Я думала, що вони назавжди посварилися, але помилилася: Поліні сподобалась зухвалість мого брат?, вона простила йому недоречний жарт за благородний порив обурення і, дізнавшись через тиждень, що він вступив у Мамоновський полк, сама просила, щоб я їх помирила. Брат був у захопленні. Він зразу ж освідчився їй. Вона відповіла згодою, але відклала своє весілля до кінця війни. На другий день брат мій пішов в армію.