— Як казати правду, то нам'яти тобі вуха, — відповів Матіс. — Але не намну. Натомість я дуже прошу тебе, ходи зі мною до Матісової фортеці. Не тому, що я тебе люблю, принаймні не тому! Але моя дочка, як я зрозумів, прихилилась до тебе, і, може, й я зумію прихилитись. Цього літа я мав час багато про що подумати.
Коли Роня збагнула, що означали батькові слова, в її серці щось ніби задзюрчало. Вона відчула, як щось там розтануло. Якась неприємна крижана грудка, яку вона носила в собі останнім часом. Як легко батько кількома словами обернув ту грудку у весняний струмок! Як могло статися таке диво, що їй не треба вже вибирати між Бірком і батьком? Між двома людьми, яких вона любила? Тепер їй не доведеться котрогось утрачати! Сповнена радості, любові і вдячності, вона глянула на Матіса. І на Бірка. Й помітила, що хлопець зовсім не радий. Він дивився спантеличено й підозріло, і Роня злякалася. Як можна бути таким упертим і нерозважним! Подумати тільки, не хоче зрозуміти, що йому ж так краще! Ще візьме й відмовиться піти з ними!
— Тату, — мовила вона, — мені треба поговорити з Бірком наодинці!
— Навіщо? — запитав батько. — Ну добре, говори, а я тим часом піду й гляну на свою колишню печеру. Але швидше домовляйтеся, нам треба йти додому!
— Нам треба йти додому, — глузливо перекривив його Бірк, коли Матіс зник у печері. — До котрого? Він гадає, що я стану за попихача в Матісових розбійників? Ніколи в світі!
— За попихача? Який ти дурний! — мовила Роня, відчуваючи, як у ній підіймається злість. — По-твоєму, краще замерзнути у Ведмежій печері?
Бірк, помовчавши, відповів:
— Так, по-моєму, краще.
Роню охопив розпач.
— Життя треба берегти, розумієш? Кожному! А коли ти залишишся на зиму у Ведмежій печері, ти важиш своїм життям! І моїм також!
— Що ти плещеш? — сказав Бірк. — Чого це я важу твоїм життям?
З відчаю й люті Роня підвищила голос:
— А того, що я залишуся з тобою, йолопе! Хочеш ти чи ні!
Бірк довго мовчки дивився на неї. Тоді запитав:
— Ти знаєш, що кажеш, Роню?
— Знаю! — крикнула Роня. — Що ніхто не розлучить нас! І ти також знаєш, бараняча голово!
На обличчі в Бірка засяяла ясна усмішка, а він ставав гарний, коли всміхався.
— Я не хочу важити твоїм життям, сестро моя! Цього вже я б ніколи не зробив. Я піду з тобою, куди ти бажаєш, навіть якщо мені доведеться жити з Матісовими розбійниками, поки я й задихнуся від їхнього смороду!
Діти затоптали багаття й зібрали свої речі. Їм було нелегко залишати Ведмежу печеру. Але Роня пошепки, щоб не почув батько й не тривожився за неї наперед, сказала Біркові:
— Навесні ми знов переберемося сюди!
— Так, бо тепер ми залишимось живі, — мовив Бірк, і видно було, що він радий цьому.
Матіс також був радий. Він ішов лісом поперед дітей і так співав, що дикі коні злякано кинулися в хащі. Всі, крім Громила й Скаженого. Ці двоє спокійно стояли, чекаючи, що зараз діти сядуть на них і вони наввипередки помчать лісом.
— Сьогодні не сядемо на вас, — мовила Роня й погладила свого коника. — Але, може, завтра. А може, будемо їздити цілу зиму, якщо не нападає багато снігу.
Бірк теж поплескав свого коня.
— Так, ми повернемось до вас. Аби тільки з вами нічого не сталося.
Діти побачили, що в коней уже погустішала шерсть, скоро вони стануть зовсім кошлаті, щоб не так було холодно взимку. Громило й Скажений теж повинні дожити до весни.
Тим часом Матіс уже встиг пройти добрі гони, і треба було доганяти його.
Незабаром вони досягли Вовчої пастки. Там Бірк зупинився.
— Матісе, — сказав він, — я спершу хочу зайти до Борчиної твердині, поглянути, як живуть мої батьки. Але я буду вам дуже вдячний, якщо ви дозволите мені приходити до вас і зустрічатися з Ронею скільки я захочу.
— Гаразд, приходь, — відповів Матіс. — Для мене то буде не велика втіха, але приходь. — Він засміявся й додав — Знаєте, що каже Лисий Пер? Той йолоп гадає, що староста зі своїми людьми таки здолають нас, якщо ми не будемо пильні. Тому найрозумніше було б, каже він, Матісовим і Борчиним розбійникам об'єднатися. Більшої дурниці той старий бовдур не міг вигадати! — Матіс співчутливо глянув на Бірка. — Шкода, що твій батько такий поганець, а то можна було б і подумати про це.
— Поганцем можете бути тільки ви, — лагідно сказав Бірк, і Матіс схвально усміхнувся.
Бірк подав Роні руку. Вони завжди прощалися тут, біля Вовчої пастки.
— Ми будем бачитись, дочко розбійника! Щодня будем бачитись, і ти знаєш це, сестро моя.
Роня кивнула головою.
— Щодня, Бірку Боркасоне.
Коли Матіс і Роня зайшли до кам'яної зали, там запала тиша. Ніхто не зважувався виявити свою радість, давно минув той час, коли ватажок дозволяв будь-які радощі у фортеці. Тільки Лисий Пер високо, як на свій вік, підстрибнув з утіхи й не дуже гучно пукнув. Але це його не збентежило.
— Треба ж зустріти людину бодай якимось салютом, коли вона вертається додому, — сказав він.
На ці слова Матіс зареготав на цілу залу. Він реготав так довго, що в розбійників зі зворушення аж сльози виступили на очах. Це вперше після того злощасного ранку біля Пекельної прірви вони почули Матісів сміх. І вони всі як один приєдналися до свого ватажка. Вони аж качалися, так реготали, і Роня разом з ними.
Та ось прийшла з кошари Ловіса, і вони замовкли. Не годилося реготати, коли тобі випало бачити, як мати зустрічає свою втрачену і щойно віднайдену дитину. Щиросердих розбійників ця сцена також зворушила до сліз.
— Мамо, ви дістанете для мене свою велику балію? — запитала Роня.
Ловіса кивнула головою.
— Так, я вже її наготувала і грію воду.
— Я так і думала, — мовила Роня. — Ви така мати, що про все заздалегідь подбаєте. А бруднішої за мене дитини ви зроду не бачили.
— Ні, не бачила, — погодилась Ловіса.
Роня лежала у своїй постелі, наїдена, вимита й тепла. Вона повечеряла материним хлібом і молоком, тоді Ловіса вишарувала її в балії так, що в неї аж шкіра запашіла. Тепер дівчина лежала у своїй давній постелі й дивилася крізь завіски, як на вогнищі поволі догоряють дрова. Все було таке, як і мало бути. Ловіса проспівала для неї і для Матіса "Пісню лісовиків". Пора було спати. Роня й була вже сонна, хоч у голові в неї ще снувалися думки.