— Добре, — мовила Роня.
— І гляди не впади в річку, — сказав Матіс.
— А що мені робити, коли я впаду в річку? — запитала Роня.
— Пливи, — порадив Матіс.
— Добре, — мовила Роня.
— І гляди не звалися в Пекельну прірву, — додав наостанці Матіс.
Він мав на думці провалля, що ділило Матісову фортецю навпіл.
— А що мені робити, коли я звалюся туди? — запитала Роня.
— Тоді вже нема чого робити, — відповів Матіс і так застогнав, ніби на груди йому раптом налягло все лихо світу.
— Добре — мовила Роня, коли Матіс перестав стогнати — Я не звалюся в Пекельну прірву. Мені ще щось треба знати?
— Так, багато чого, — сказав Матіс. — Але ти поступово все сама взнаєш. Ну йди!
2
І Роня пішла. Вона швидко збагнула, яка була досі | дурна, бо думала, що простора кам'яна зала — весь світ. Навіть могутня Матісова фортеця не була всім світом. І навіть висока Матісова гора. Ні, світ був більший за них. Такий великий, що аж дух спирало. Авжеж, Роня чула, як батько з матір'ю говорили про те, що було поза фортецею, говорили про річку. Але поки вона не побачила її, швидку, з бурхливими водоспадами, які ринули зі скель Матісової гори, то не розуміла, що таке річка. І про ліс вони теж говорили. Але поки дівчина не побачила його, суцільну стіну темних дивовижних дерев, які шелестіли на вітрі, то не розуміла, що таке ліс. І вона тихенько засміялася — просто від того, що річка й ліс є. Їй важко було повірити, уявити собі, що такі великі дерева й така велика вода справді є! То хіба не закортить тобі засміятися?
Роня пішла стежкою прямо в найгустіші хащі й опинилася біля невеличкого озерця. Далі їй не можна було ходити, сказав батько. Озерце чорніло серед темних ялин, тільки латаття біліло на його поверхні. Роня не знала, що то латаття, але довго дивилася на нього і стиха сміялась, просто від того, що воно є.
Вона провела біля озерця цілий день і робила багато такого, чого досі ніколи навіть не пробувала. Кидала шишки у воду й раділа, коли бачила, що може гойдати їх, сколихуючи ногою воду. Зроду ще Роні не було так гарно. Як весело ногам бовтати по воді, а ще веселіше спинатися вгору! Навколо озерця лежали купи замшілого каміння, щоб лазити по ньому, і росли ялини й сосни, щоб триматися за їхнє гілля. І Роня лазила по камінні, тримаючись за гілля дерев, поки сонце почало ховатися за лісисті вершини. Тоді вона з'їла хліб і випила молоко, яке принесла з собою в шкіряній торбині. Потім лягла на мох трохи відпочити. Високо над нею шуміли дерева. Роня лежала, дивилася на ті дерева, стиха сміялася, що вони є, і незчулась, як заснула.
Коли дівчина прокинулась, була вже ніч. Вона побачила, як над верхівками дерев блимали зірки, і збагнула, що світ іще більший, ніж їй здавалося. І їй стало сумно, що ті зірки світилися, але були недосяжні, хоч скільки простягай до них руки.
Роня забарилася в лісі довше, ніж їй дозволено. Треба поспішати додому, а то батько збожеволіє, це вона знала.
Зірки віддзеркалювалися в озерці, а решта все тонуло в найчорнішій темряві. Та до темряви Роня звикла. Вона дівчину не лякала. Хіба ж не було темно в Матісовій фортеці в зимові ночі, коли вичахав вогонь? Темніше, ніж у всіх лісах. Ні, темряви Роня не боялася.
Вона вже хотіла йти, як раптом згадала про свою шкіряну торбину. Торбина й далі лежала на камені, де Роня підобідувала, і вона навпомацки полізла по неї. Вона подумала, що, опинившись на високому камені, буде ближче до зірок, і простягла руки, щоб зірвати кілька з них і понести з собою в торбині додому. Але з того нічого не вийшло, тож вона взяла торбину і вже рушила вниз, коли раптом побачила таке, що злякалася. Скрізь поміж деревами світилися очі. Ті очі кільцем оточили камінь і стежили за нею, а вона аж тепер помітила їх. Досі Роня ніколи не бачила очей, що світилися в темряві, і вони їй не сподобалися.
— Чого вам треба? — гукнула вона.
Відповіді не було. Натомість очі посунули ближче.
Поволі, на вершок за один раз, вони наближалися до неї, і Роня почула мурмотіння якихось голосів, чудних, старечих, безбарвних голосів, шо безперестанку шемріли:
— Гей, сірячки, тут людина, людина в Сірячковому лісі, гей, сірячки, кусайте її і бийте, гей, сірячки, кусайте її і бийте!
Раптом усі вони зібралися під каменем, де стояла Роня, кумедні сірі створіння, що хотіли їй зла. Вона їх не бачила, але виразно відчувала, що сірячки стоять там. У неї мороз пішов по спині. Тепер вона переконалася, що сірячки, яких Матіс наказував їй остерігатися, дуже небезпечні.
Та остерігатися їх було вже пізно. Бо сірячки почали бити по камені палицями, ломаками й дрючками, чи що вони там ще мали в руках. Серед навколишньої тиші гупало, торохтіло й калатало так моторошно, що Роня зойкнула, бо тепер була вже смертельно налякана.
Коли вона зойкнула, сірячки перестали бити дрючками. Натомість дівчина почула ще гірше: вони полізли на камінь, оточуючи її в темряві з усіх боків. Вона чула, як шкрябали їхні кігті, чула їхнє мурмотіння:
— Гей, сірячки, кусайте її і бийте!
У розпачі Роня зойкнула ще дужче й нестямно замахала навколо себе торбиною. Вона була певна, що сірячки скоро досягнуть її і заїдять на смерть. Її перший день у лісі буде й останнім.
Та тієї миті вона почула крик: так люто міг кричати тільки батько. І справді, він якраз нагодився разом зі своїми розбійниками, їхні смолоскипи миготіли між деревами, а Матісів крик відлунював у лісі.
— Ану геть, сірячки! Ідіть до бісової матері, поки я вас не побив!
І тоді Роня почула, як заляпотіли маленькі тіла, спадаючи з каменя, а коли світло смолоскипів поближчало, то й побачила їх: сірі гномики, ідо кидалися в темряву й зникали.
Роня сіла на свою торбину і з'їхала зі стрімкого каменя. Матіс відразу підбіг до неї і взяв на руки. Поки він ніс її додому, до фортеці, вона плакала йому в бороду.
— Тепер ти знаєш, які сірячки, — сказав Матіс, коли вони сиділи біля вогнища й він грів дочці закоцюблі ноги.
— Так, тепер уже знаю, — відповіла Роня.
— Але не знаєш, як із ними поводитися, — повів далі батько. — Якщо тебе бере страх, сірячки на відстані відчувають його і аж тоді стають небезпечні.
— Так, — озвалася мати, — в цьому є трохи правди. Тому в Матісовому лісі найкраще не боятися.