— Таке часто трапляється в Матісовому лісі, і в інших лісах також, — сказав Бірк.
Опівночі вони замінили мох, тоді на трохи поснули й прокинулися, коли вже почало світати.
— Дивися, кров більше не йде, — сказала Роня. — Мох сухий-сухісінький.
Вони подалися до печери. Кобилу вони повели з собою, її не можна було залишати саму. Їй було важко й боляче ступати, але вона радо йшла за дітьми.
— На гору вона й здорова не видряпалася б, — сказав Бірк. — Що нам із нею робити?
Недалеко від печери серед ялин і беріз була криничка, з якої діти брали воду. Вони повели кобилу туди.
— Пий, щоб знов набралася крові, — лагідно сказала Роня.
Кобила пила спрагло й довго. Потім Бірк прив'язав її до берези.
— Нехай постоїть тут, поки загоїться рана. Сюди не прийде жоден ведмідь, про це я вже подбаю.
Роня погладила кобилу.
— Не побивайся так, — сказала вона. — Другого літа ти знов матимеш лоша.
Раптом вона помітила, що з вим'я в кобили капає молоко.
— Це молоко мало пити лоша, — сказала вона. — А тепер, замість лошаті, віддай його нам.
Добре, що в них була дерев'яна миска. Роня принесла її з печери й надоїла повну молока. І кобилі стало легше, коли спорожнилося набрякле вим'я, і Бірк дуже зрадів, що є молоко.
— Ми маємо свійську худобину, — сказав він. — Треба її якось назвати. Яке, по-твоєму, ім'я личило б їй?
Роня довго не думала:
— Давай назвемо її Лія. Матіс, коли був хлопцем, мав кобилу, що так звалася.
Бірк погодився. Гарне ім'я для кобили. Для такої, що уникла смерті. Лія лишиться жива, тепер вони були певні. Вони нарвали їй трави, і кобила заходилася їсти на весь рот. Тоді вони відчули, що й самі голодні. Треба було йти додому, до печери, й чогось попоїсти. Але Лія стривожено повернула до них голову, коли вони рушили від неї.
— Не бійся, — заспокоїла її Роня. — Ми скоро повернемось. І дякуємо тобі за молоко.
Діти були раді-радісІнькі, що мають молоко, свіже, охолоджене водою з кринички. Вони сиділи на площинці перед печерою, їли хліб із молоком і дивилися, як сходить сонце й починається новий день.
— Шкода, що ніж загубився, — мовила Роня. Бірк витяг ножа й показав його Роні.
— Добре, що він знайшовся. Він лежав під мохом і тільки чекав, поки ми скінчимо сваритися й ображати одне одного.
Роня трохи помовчала, тоді сказала:
— Знаєш, про що я оце подумала? Що дуже легко без потреби все зіпсувати.
— Відтепер ми про це пам'ятатимемо, — мовив Бірк. — А знаєш, що я оце думаю? Думаю, що ти вартіша за тисячу ножів!
Роня глянула на нього й усміхнулася.
— Тепер ти дурний понад усяку міру!
Так часом Ловіса казала Матісові.
13
Минали дні, весна перейшла в літо, стало тепло. Тоді почалися дощі. Цілими днями й ночами з неба лилося, мов з відра, й ліс посвіжішав і зазеленів, як ніколи досі. А коли дощі скінчилися й засяяло сонце, ліс дихнув таким літнім теплом, що Роня запитала Бірка, як він гадає, чи в інших лісах на землі є стільки пахощів, як тут. Хлопець відповів, що немає ніде.
Рана в кобили давно загоїлася. Діти пустили її, і тепер вона ходила з табуном. Але молоко давала їм далі. Ввечері її табун опинявся поблизу печери, і щоразу Роня з Бірком підходили до лісу й гукали Лію. У відповідь кобила іржала, щоб діти знали, де саме її шукати, бо хотіла, щоб вони її видоїли.
Решта коней у табуні скоро також перестали боятися дітей. Часом вони з цікавості підходили й дивилися, як Лію доїли, адже більшої дивовижі вони ніколи не бачили. Громило й Скажений часто підступали так близько, що Лія щулила вуха й замахувалась на них. Але коники на те не зважали. Вони грайливо штовхали один одного, ставали дибки й підстрибували, бо були молоді й хотіли гратися. Тоді раптом чвалом кидалися навтіки й зникали серед дерев.
Та другого вечора з'являлися знов. Вони вже не сахалися, як до них говорили. Нарешті дали погладити себе. Роня й Бірк гладили їх за кожної нагоди, і коникам це начебто подобалося. А однаково в їхніх очах світилися лукаві іскорки, ніби вони думали собі: "Нас ви не обдурите!"
Аж ось одного вечора Роня мовила:
— Я сказала, що їздитиму верхи, й зараз поїду!
Тоді саме була Біркова черга доїти кобилу, і Громило зі Скаженим стояли біля нього й дивилися, що він робить.
— Ти чуєш, що я кажу?
Роня зверталася до Громила. Тоді враз схопила його за гриву і скочила йому на спину. Коник спробував скинути її, та виявилося, що це буде не так легко, як першого разу. Роня була готова до цього й знала, як їй триматися. Коник довго брикався, поки нарешті таки спекався її. Люто крикнувши, Роня полетіла сторч головою додолу. Вона підвелася, потовчена, проте ціла, потираючи обдерті лікті.
— Ти був Громилом і лишився ним, — сказала вона. — Але я ще тебе вкоськаю!
І не відступилася від свого слова. Кожного вечора, подоївши кобилу, діти намагалися навчити Громила й Скаженого кращих манер. Та до тих шаленців не приставала ніяка наука, і, добре нападавшись, Роня сказала:
— На моєму тілі вже немає жодного місця, на якому не було б синця і яке не боліло б. — Вона штовхнула коника в бік і додала — А все через тебе.
Та Громило спокійно. стояв і начебто був страшенно задоволений собою.
Роня дивилася, як Бірк змагався зі своїм коником. Скажений був такий самий дикий, як і Громило, але Бірк мав більше сили, ніж вона, і таки тримався в коня на спині. І справді протримався доти, доки Скажений стомився й перестав брикатись.
— Глянь, Роню! — гукнув Бірк. — Коник утихомирився!
Скажений тривожно заіржав, але й далі стояв на місці. Бірк почав плескати його й вихваляти, аж нарешті Роня не витерпіла:
— Як щиро казати, то він анітрохи не кращий за Громила, і ти це знаєш.
Її дратувало, що Бірк переміг Скаженого, а вона не вкоськала свого коника. А ще дужче дратувало, що найближчими вечорами Бірк залишав її доїти кобилу, а сам верхи на Скаженому кружляв навколо неї, поки вона сиділа навпочіпки під Лією. І тільки щоб показати, який він хвацький вершник.
— Чхати мені на синці, — нарешті заявила Роня. — Нехай-но я видою кобилу, то теж поїду!
І справді таки поїхала. Громило ходив поблизу, ні про що не здогадуючись, коли це раптом Роня опинилася в нього на спині. Коникові це не сподобалося, він помчав щодуху, намагаючись скинути її. Він був і наляканий, і обурений, бо переконався, що дівчина й далі сидить на ньому. Ні, Роня поклала собі, що цього разу втримається. Вона міцно вчепилася руками йому в гриву, стиснула коліна і все ще не падала. Тоді коник кинувся просто в гущавину. Ялинове й соснове гілля свистіло Роні повз вуха, Громило мчав, мов вітер, і вона злякано закричала: