Роня тихо застогнала. Який жорстокий її батько! Що він надумав: Борка має негайно покинути фортецю, поки "ще не встигне вранці й пукнути", саме так він сказав. А то Бірк сидітиме замкнений у печері до кінця літа. Але ж він так довго не проживе там. Роня була певна. Він помре, і в неї більше не буде брата.
Батька, якого вона могла б любити, також більше не буде. І це теж сердило її. Вона раптом відчула бажання покарати Матіса за те, що вона вже не могла бути його дочкою. О, як їй хотілося, щоб батько страждав так, як страждала вона! Кортіло все зіпсувати йому, звести нанівець його лихий задум.
І Роні враз сяйнуло, що можна зробити. Не тільки можна, а й треба. Колись давно вона вже таке робила, і теж зі злості, хоч то була й не та злість, що тепер. Ніби вві сні, Роня перестрибнула через Пекельну прірву. Матіс помітив її, як вона вже була над проваллям, і заревів так, як дикий звір реве в смертельній небезпеці. У його розбійників кров застигла в жилах, бо гіршого вони ніколи не чули. Вони побачили Роню, свою Роню, на другому боці провалля, у ворожому таборі. Гіршого не могло статися. І незрозумілішого також.
Борчині розбійники теж нічого не розуміли. Вони витріщили очі на Роню так, наче до них зненацька спустилася сама літавиця.
Борка стояв, спантеличений до краю, але швидко отямився. Сталося щось таке, що геть усе міняло — принаймні це він збагнув. Схожа на літавицю Матісова дочка прийшла й допомогла йому в скруті. Чому вона так безглуздо повелася, він не міг зрозуміти, але поквапився накинути їй на шию ремінець. Зав'язуючи його, Борка стиха сміявся. Тоді гукнув Матісові:
— На нашому боці фортеці теж є в'язничні печери! Тож і твоя дочка матиме дах над головою, якщо літо буде сльотливе. Хай це тебе втішить, Матісе!
Та Матіса ніщо вже не могло втішити. Як ведмідь, влучений стрілою, він стояв, похитуючись важким тілом, наче хотів погамувати нестерпний біль. Дивлячись на нього, Роня заплакала. Батько випустив ремінець, на якому тримав полоненого Бірка, але й далі не рушав з місця. Блідий, зажурений, він дивився через провалля на Роню і на її сльози.
Тієї миті до дівчини підійшла Ундіса і штовхнула її в бік:
— Плач, плач! Я теж плакала б, якби в мене батько був такий нелюд!
Але Борка послав дружину до бісової матері. Мовляв, нехай не пхає свого носа в такі справи.
Роня й сама була назвала батька нелюдом, а однаково хотіла б тепер утішити його, щоб він так тяжко не страждав через те, що вона повстала проти нього.
Ловіса також рада була б допомогти чоловікові, як завжди допомагала, коли він був у скруті. Вона й тепер стояла поруч із ним, але він не бачив її. Нікого не бачив. Тієї хвилини він був сам у цілому світі.
Та ось Борка гукнув йому:
— Чуєш, Матісе, то ти віддаси мені сина чи ні?
Проте Матіс і далі стояв, похитуючись, і не відповідав йому.
Борка закричав на повні груди:
— Ти віддаси мені сина чи ні?
Нарешті Матіс отямився.
— Звичайно, віддам, — байдужим голосом відповів він. — Коли хочеш.
— Я хочу зараз, а не до кінця літа, — мовив Борка.
Матіс кивнув головою.
— Я сказав: коли хочеш.
Його наче ніщо більше не цікавило. Та Борка, усміхаючись, сказав:
— І тієї ж хвилини я віддам тобі твою дитину. Обмін має бути чесний, хоч це ти розумієш, поганцю?
— У мене немає дитини, — озвався Матіс.
Боркова радісна усмішка згасла.
— Що ти хочеш цим сказати? Може, знов задумав якусь капость?
— Ходи забери свого сина, — відповів Матіс. — Але мені ти не можеш віддати дитини. Бо в мене її немає.
— Зате в мене є! — крикнула Ловіса так, що аж ворони злетіли з вершечка вежі. — І свою дитину я хочу мати зараз! Чуєш, Борко! Негайно! — Вона блимнула очима на Матіса й додала — Навіть якщо батько дитини й зовсім схибнувся!
Матіс повернувсь і важкою ходою пішов геть звідти.
10
Наступними днями Матіс не з'являвся в кам'яній залі, не було його й біля Вовчої пастки, де домовлено обміняти дітей. По дочку пішла Ловіса. За нею Бевзень і Такало повели Бірка. Борка, Ундіса та їхні розбійники вже чекали на них біля ущелини. Тільки-но побачивши Ловісу, Ундіса люто, зловтішно вигукнула:
— Той мерзенний викрадач дітей, певне, з сорому навіть не відважився прийти!
Ловіса нічого не відповіла. Вона мовчки пригорнула до себе Роню. Їй хотілося якнайшвидше піти звідти. Вона багато думала про те, чому її дочка з власної волі віддала себе в руки Борки, — а тепер, під час зустрічі, почала про дещо здогадуватися. Кожен міг помітити, що Роня й Бірк перезирнулися так, наче були самі біля Вовчої пастки і в цілому світі, наче їх щось єднало.
Ундіса відразу помітила це, і їй не сподобалося, що діти перезираються. Вона рвучко шарпнула Бірка за плече:
— Що ти з нею маєш спільного?
— Вона моя сестра, — відповів хлопець. — І врятувала мені життя.
Роня прихилилася до Ловіси й заплакала.
— І Бірк урятував мені життя, — промурмотіла вона.
Борка осатанів з люті.
— Щоб мій син у мене за спиною водився з вилупком мого смертельного ворога!
— Вона моя сестра, — знову сказав Бірк, дивлячись на Роню.
— Аякже, сестра! — крикнула Ундіса. — Відомо, що з того буде через кілька років!
Вона схопила Бірка й хотіла забрати його звідти.
— Не чіпайте мене, — сказав Бірк. — Я сам піду, мені ваших рук не треба.
Хлопець повернувся й пішов. Роня гукнула жалісливим голосом:
— Бірку!
Але він не обернувся і скоро зник з очей. Коли Ловіса залишилася з дочкою сама, то спробувала дещо її розпитати. Та з того нічого не вийшло.
— Не говоріть до мене! — відрубала Роня.
І мати дала Роні спокій. Додому вони верталися мовчки.
Лисий Пер зустрів Роню в кам'яній залі так, наче її врятовано від смертельної небезпеки.
— Добре, що ти жива, — сказав він. — Бідолашна дитино, як я за тебе боявся!
Але Роня пішла в куток, тихо лягла у свою постіль і запнула за собою завіску.
— У Матісовій фортеці біда за бідою, — мовив Лисий Пер і сумно кивнув головою. Тоді шепнув Ловісі:— Матіс у моїй спальні. Лежить, утупивши очі поперед себе, й не каже ні слова. Не хоче ні вставати, ні їсти. Що нам із ним робити?
— Встане, коли добре зголодніє, — запевнила його Ловіса.
Але й вона була стурбована, тому на четвертий день пішла до спальні Лисого Пера й сказала: