Роня не розуміла, чому в Бірка всі голодують. І він пояснив їй:
— Тепер ми зубожілі розбійники. В нас також були кози й вівці, поки ми не перебралися до фортеці. А тепер залишилися самі коні, та й їх ми прилаштували на зиму в одного селянина, далеко за Борчиним лісом. І добре, що прилаштували, бо в такій скруті давно б їх поїли. Мали ми борошно, ріпу, горох і солону рибу, але й вони вже кінчаються. Бр-р, такої тяжкої зими в нас іще не було.
Роня почувала себе так, нібито вона й Матісова фортеця були винні, що Біркові тепер важко, що він стоїть біля неї такий худий і виголоджений. Але сміятися він ще мав силу.
— Ха-ха-ха, зубожілі розбійники, саме так! Аби ти знала, який я брудний, — посміхнувся Бірк. — У нас і води немає. Нам доводиться топити сніг, бо часом важко спускатися до лісу й крізь такі замети добуватись до річки. А тоді в завірюху спинатися з відром нагору мотузяною драбиною. Ти колись пробувала носити воду мотузяною драбиною? Певне, що не пробувала. А то знала б, чому ми шкодуємо її на миття.
— Наші розбійники також брудні, — намагалася втішити його Роня.
Сама вона була чиста, бо Ловіса кожної суботи ввечері шарувала її біля вогнища в балії і розчісувала їй волосся.
Роня уважно оглянула Бірка, що стояв біля неї, освітлений ліхтарем. Хоч і нечесаний, чуб у нього однаково лежав навколо голови, наче мідяний шолом, голова сиділа на довгій шиї, а плечі були рівні й широкі. Вродливий у мене брат, подумала Роня.
— Байдуже, що ти зубожілий і брудний, — сказала вона. — Та я не хочу, щоб ти був голодний.
Бірк засміявся.
— Ох, як важко бути голодним! — відповів він. — Та однаково я мав би лишити хоч один шматок хліба матері.
— Я можу принести ще, — стурбовано сказала Роня.
— Не треба, бо як я прийду до матері з хлібом, не сказавши, де я його взяв? А батько осатанів би з люті, якби довідався, що я прийняв від тебе хліб та ще й став твоїм братом.
Роня зітхнула. Вона розуміла, що Борка мав так само ненавидіти Матісових розбійників, як Матіс ненавидів Борчиних, але ж як це утруднювало її і Біркове життя!
— Ми ніколи не зможемо зустрічатися інакше, ніж крадькома, — сумно мовила вона.
Бірк погодився з нею:
— Авжеж! А я ненавиджу робити щось крадькома.
— Я також, — мовила Роня. — Для мене найгірше в світі — давня солона риба й надто довга зима, та ще гірше критися з чимось. Це просто безглуздо.
— Але ж ти криєшся. Задля мене. Та навесні буде легше, — сказав Бірк. — Тоді ми зможемо зустрічатися в лісі, а не в цьому холодному льоху.
Обоє вони так змерзли, що цокотіли зубами. Нарешті Роня сказала:
— Мабуть, я вже піду, а то замерзну на крижину.
— Але завтра знов прийдеш? До свого брудного брата?
— Прийду і прихоплю дещо, — відповіла Роня.
І вона дотримала обіцянки. Поки була зима, вона рано-вранці зустрічалася з Бірком у підземеллі й підгодовувала його харчами з материної комори. Біркові часом було соромно брати її гостинці.
— Мені здається, наче я краду у вас.
Роня засміялася й відповіла:
— А хіба я не дочка розбійника? Як же мені не грабувати матері?
До того ж Роня знала: більшість харчів, що зберігалися в материній коморі, була награбована в багатих купців, які їхали через ліс.
— Розбійник бере все без дозволу і без права, цього вже мене принаймні навчили, — пояснювала вона. — І я й роблю тепер те, чого навчилася. Тому бери і їж.
Щодня Роня давала Біркові також торбинку борошна й торбинку гороху, потай спорожняючи материні запаси.
Я дійшла до того, що підгодовую Борчиних розбійників, думала Роня. Не дай боже, щоб про це довідався батько.
Бірк дякував Роні за її щедрість.
— Моя мати кожного дня дивується, що в її довбанках і досі є борошно й горох. Гадає, що це якісь чари літавиць, — сказав він і, як завжди, засміявся.
Він уже був трохи схожий на себе, не мав таких голодних очей, і це тішило Роню.
— А хтозна, — повів далі Бірк, — може, мати й не помиляється щодо літавиць. Бо ти, Роню, справді скидаєшся на малу літавицю.
— Тільки на добру і без пазурів, — сказала дівчина.
— Так, добрішої за тебе немає! Скільки ще ти рятуватимеш мені життя, сестро?
— Стільки, як ти мені рятував, — відповіла вона. — Просто ми одне без одного не можемо давати собі ради, тепер я зрозуміла.
— Так, це правда, — погодився Бірк. — І нехай Матіс і Борка думають собі, що хочуть.
Але Матіс і Борка нічого не думали про ті зустрічі в підземеллі, бо нічого не знали про них.
Сувора зима поступово здавалася. Сніг потроху розтавав, і одного дня, коли випала велика відлига, Ловіса вигнала розбійників надвір помитися й позішкрябувати з себе хоч найбільший бруд. Вони опиралися й не хотіли виходити.
— Ми там позастуджуємося, — запевняв її Бевзень.
Та Ловіса була невблаганна.
— Я вивітрю зимовий сморід з хати, — сказала вона, — навіть якщо всі ви через це вріжете дуба.
Ловіса безцеремонно вигнала розбійників на сніг, і невдовзі вони вже з шаленим вереском котилися голі з кручі вниз до Вовчої пастки. Вони голосно проклинали Ловісину жорстокість, але терлися снігом і милися, як вона їм звеліла. Боялись не послухатися.
Тільки Лисий Пер уперто відмовився качатися в снігу.
— На мене однаково чекає смерть, — сказав він. — То я собі помру і брудний.
— Про мене, — відповіла Ловіса, — та поки ти помреш, принаймні обчикриж голови й бороди цим диким баранам.
Лисий Пер залюбки погодився. Він умів спритно орудувати вівчарськими ножицями, коли треба було стригти овець і ягнят, тож, звичайно, зуміє надати пристойного вигляду хоч би якому дикому баранові.
— Свого пучка волосся я не чіпатиму. Нема нащо, коли я й так скоро піду в землю, — сказав він, задоволено погладивши себе по лисині.
Матіс обняв старого ручиськами й ледь підняв угору.
— Чекай ще зі своєю смертю! Я й дня не проживу на світі без тебе, старий бовдуре. Де ж так порядні люди роблять: померти й лишити мене самого!
— Ще побачимо, як воно буде, синку, — відповів Лисий Пер, дуже вдоволений.
Ловіса цілий день прала на подвір'ї брудний одяг розбійників. А самі вони подалися в комору пошукати якогось убрання, щоб пересидіти в ньому, поки їхні речі сохнутимуть. Здебільшого то було те, що награбував і наскладав ще Матісів батько.