— Звичайно, Борка дурніший за свиню, а все ж не такий безбожно дурний, щоб зчиняти бійку, коли грузнеш у сніг по самі пахви.
Не був такий дурний і Матіс. Зрештою, він тепер не дуже й цікавився Боркою, бо мав інший клопіт. Захворіла Роня, вперше в своєму житті. Другого ранку після того дня в зимовому лісі, який мало не став її останнім днем, вона прокинулася з великою гарячкою і здивувалась, що їй не хотілося вставати і братись до своїх звичних справ.
— Що з тобою? — перелякався Матіс і став навколішки біля її постелі. — Що це ти вигадала? Не може бути, щоб ти заслабла!
Він узяв доччину руку й відчув, яка вона гаряча. Так, Роня вся горіла, і Матіс перелякався. Він ще ніколи не бачив її такою. Від самого народження Роня була здорова, як горішок. А тепер його донечка, яку він так любив, не підводилась! Він знав, що буде далі! Добре знав! Роня його покине, помре! Його серце защеміло, такий він був переконаний у цьому. Матіс не знаходив собі місця, горе звалилось на нього тяжким каменем. Йому найдужче хотілося, за своїм звичаєм, стукнути головою об стіну й заревти з розпачу. Але ж не можна, бо сердешна дитина злякається, в нього ще вистачило глузду, щоб зрозуміти це. Тому він лише приклав руки до її гарячого, мов жар, лоба й замурмотів:
— Добре, що ти така тепленька, доню. Коли заслабнеш, треба грітися.
Але Роня знала свого батька і, хоч уся пашіла, спробувала втішити його:
— Та що ви, тату! Нічого страшного не сталося. А могло…
Могло статися, що я до самої весни лежала б під снігом у лісі, подумала Роня. Бідолашний батько. Вона знов уявила собі, як би це пригнітило його, і в очах у неї виступили сльози. Матіс помітив їх: не інакше, як Роня журиться, що їй доведеться померти такою молодою.
— Люба доню, не плач, ти неодмінно одужаєш! — сказав він, з усієї сили намагаючись не хлипати. — А де це мати? — наступної миті заревів він і, ридаючи, кинувся до дверей.
Матіс був обурений. Як це так, що Ловіса не стоїть напоготові зі звареним зіллям від гарячки, коли Ронине життя висить на волосині?
Він пошукав дружину в кошарі, але там її не було. Назустріч йому замекали з загороди голодні вівці. Та скоро вони помітили, що до них прийшов не той, що треба. Бо цей схилив на край загороди розпатлану голову й заголосив так, що перелякав їх до смерті.
Матіс ридав у кошарі, аж поки в дверях, нагодувавши курей та кіз, з'явилася Ловіса.
— Жінко, чому ти не сидиш біля хворої дитини? — крикнув він.
— Я не знала, що дитина хвора, — спокійно відповіла Ловіса. — Зараз я впораю овець і…
— Я сам їх упораю. Іди до Роні! — крикнув Матіс, а тоді крізь плач прогугнявив, уже тихіше — Коли вона ще жива.
Дружина пішла, а він набрав букових гіллячок, пов'язаних у снопики, й почав давати їх вівцям, виливаючи перед ними своє горе.
— Ви не знаєте, як-то мати дитину! Не знаєте, як-то втрачати найдорожче своє ягнятко!..
Раптом Матіс замовк, згадавши, що весною у всіх овець були ягнята. І що з ними сталося?.. Майже всі пішли на м'ясо.
Ловіса напоїла дочку зіллям від гарячки, і через три дні Роня одужала. На подив і на радість Маткові. Вона була така, як і раніше, може, тільки трохи задумливіша. Бо за ті три дні, що їй довелося лежати в постелі, вона не одне передумала. Як тепер буде далі з Бірком? Роня мала брата, та коли вони зможуть побути разом? Хіба десь крадькома. Не скаже ж бо вона Матісові, що заприязнилася з одним із Борчиних розбійників. Це було б для нього як удар обухом по голові, навіть гірше. Це б його пригнітило й розгнівало дужче, як будь-що досі. Роня зітхнула чого її батько так бурхливо все переживає? І радість, і смуток. З таким почуттям, що його вистачило б на всю ватагу розбійників
Роня ніколи не брехала батькові. Тільки не казала про те, що могло засмутити чи розсердити його. Або, коли б вона розповіла йому про Бірка, і засмутити, й розсердити. Та однаково, якщо вже в неї є брат, вона хоче зустрічатися з ним, хай навіть і крадькома Хоч куди їй піти крадькома в таку хурделицю? До лісу не доберешся, бо Вовчу пастку замело, а крім того, зимовий ліс трохи її лякав. З Роні досить було того одного разу.
Довкола Матісової фортеці не стихали завірюхи. Снігу навівало дедалі більше, і Роня нарешті усвідомила, як погано, що вона до весни не побачить Бірка. Він був так далеко від неї, наче вони жили одне від одного за тисячу миль.
І все через сніг. Роня лютувала на нього чимдалі дужче, та й розбійники теж щиро ненавиділи його. Вони щоранку сварилися, чия черга прокидати стежку до криниці, з якої вони брали воду. Криниця стояла на півдорозі до Вовчої пастки, і пробити до неї стежку, коли у вухах свистіла віхола, а потім важкими відрами наносити стільки води, щоб вистачило і людям, і худобі, було не так легко.
— Ви ледачі, як воли, — лаялась Ловіса. — Тільки тоді й жвавішаєте, як зчиняєте бійку або когось грабуєте.
А ледачі розбійники нетерпляче ждали весни, коли вони знов візьмуться до свого ремесла. А щоб легше було витримати те довге чекання, вони відкидали сніг, грали в кості, танцювали розбійницьких танців і співали розбійницьких пісень — як завжди, перед вогнищем.
Роня також грала з ними в кості, співала й танцювала, проте, як і вони, нетерпляче ждала весни й тужила за весняним лісом. Тоді нарешті вона знов побачить Бірка, побалакає з ним, дізнається, чи то правда, що він хоче бути її братом, як обіцяв у лісі в хурделицю.
Але ждати було так важко! Їй не подобалось бути замкненій. Тоді її нападав неспокій, і час минав страшенно повільно. Через те вона спустилася якось у фортечне підземелля, куди вже давно не ходила. Підземелля відлякувало Роню давніми в'язничними печерами, їх було багато видовбано в горі. Звичайно, Лисий Пер пояснив їй, що там не було жодного в'язня з тих прадавніх часів, коли ще в Матісовій фортеці порядкували феодали й дрібні князі, задовго до того, як вона стала розбійницькою. Та однаково, коли Роня спустилася вниз, у затхлий холод під склепінням, їй здалося, що в тих кам'яних стінах і досі лишився стогін і плач давно загиблих в'язнів. У неї аж мурашки побігли по спині. Вона освітила роговим ліхтарем пітьму, в якій сиділи бідолашні злочинці, не маючи надії побачити ще колись денне світло, і трохи по-