Романи Куліша

Сторінка 13 з 69

Петров (Домонтович) Віктор

"16 серпня 1856. Ранок такий, як і вчора, тільки знаючи, що Сергій до 11 години ходитиме по хазяйству, і я зоставсь у своїй кімнаті; тут і кофе пив. Спустившись униз, розмовляв то з одним, то з другим, як ось у двері — шасть молодий Васильок, козак лейстровий! Приїхало, сподіваючись мене застать. Люба дитино! От ходили по саду, побалакали. Тоді Маня і просить у мене переписать невольницький вірш, що списав Тарас, сидячи в неволі. Написав він їх 13, — дуже гарнії! Ну, звісно, я сам узявся до писання. Ото засів, тут же серед зали, та й переписав їй в альбом, що подарував лейстровий козак. А вона мені рубила хусточки".

"Малеча [Вас. Тарновський — син] зове її своєю Марусею. От тобі й добре було б, якби й поділивсь із нею своїм достатком, оженившись. Тоді б носила, які схотіла, плахти, кунтуші й кораблики, переміняючи їх хоч щодня. А що як? Через чотири годи їй буде 20, а йому 22 годи. Любо мені, як хто жениться змолоду! А то чи весело буде глядіть на чорнобриву Маню в руках у сивого діда?"

— Гарно пройшов ранок до самого обіду. Мені здалось, що якби привик я до Линовиці, то от тут би нехай у залі поставили стіл із моїми бумагами, — я б і писав серед людського гомону та сміху. Сергій рисував Орисю. Левко збивав його з пуття, бо в самого в голові завірюха. Пані направляла і шептала мені, що поки Левко тут — Сергій нічого з Орисею не врадить. За обідом була велика пря за страсті людськії. Левко стояв на тому, що треба піддаваться страстям, аби без обиди людської; Сергій йому поперечив. І я піддержував Сергія, дарма що поступую на світі ледви не так, як і Левко. Отже, поперечивши, не кривив я душею, бо душа моя завсіди силкується по-божому і по-святому.

— Гарно пройшла година чи дві після обід… О, Боже мій милий! Чому б людям не буть щасливими, коли їм ніщо не псує щастя? Отже, ні: отії страсті, про которі Левко розмовляв за обідом, і тут підривають зелені береги і роблять із них страшенні кручі. Повів він мене наверх і почав розказувать свою історію, од первого завітання в Линовицю аж до цього дня. А пані ще перше його дещо мені розказала. Так і вийшла говірка, та й негарна, — така, що оце б узяв та й летів не знать куди, одвернувши голову. Не буду писать нічого через пошту, а колись розкажу. Побачиш сама тоді що.

— Нема в світі правди, не зискать! Що ж Маня? Маня мені здається ангелом без крил серед калюжі. О, Господи! Пошли цьому ангелові крила!

"Скоро вже поїдемо з Линовиці з малечею… Кланяється тобі у сюю самую минуту Левко і цілує ручку. Подарував тобі усі ложки і тарілочки, бо вже Горошина не купує і хазяйства не заводить. Ти їх получиш незабаром через пошту".

"17 серпня. Ранком то гуляв, то що. Договорився з Манею, щоб пошила мені чумацьку сорочку, таку, як у Левка, гаптовану шовками. А до сорочки добуду ще шапку-кучму. От тоді нехай мене зніме Берґнер для тебе! Коли б ще уси добрі запустить. От би чумаком приїхав до тебе!.."

"Чого передо мною одкриваються тайни людськії? Мені хочеться любить людей щирим серцем; чого ж вони такі мізерні у своїх учинках? Чи вже трудно держаться на такій висоті, як ми з тобою? Мабуть, що й така висота не для всякого по силах… Гірко на світі жить, не люблячи людей. Коли б же Бог дав любить їх, знаючи все їх мізерство душевнеє!.. Опівдні виїхали ми з Линовиці. У мене нила душа, що наше прощання було якесь холодне; так, ніби знали вони, що в мене нема вже тії шаноби, тії щирости до їх, котора ще вчора сповняла моє серце".

"Ти знаєш, — писав Куліш З вересня 1856 до дружини, — що жив я днів зо два чи що у де-Бальмена. Знаєш і те, що Левко зняв у мене з очей луду, іншими вони мені тепер показались, цебто, бач, старі. А молоденька Маня процвітає квіткою, та Бог знає, чи нема і в неї перед очима правдивого добра. Знаючи тепер, яка нещирість, яка хисткість і омана в душах її батька й матері (найбільш у матері), я зробивсь до їх іще прихильніший: чи не получчають вони од моєї добрости. У обман я не дамсь і, попустивши їм кривить против мене душею, сам буду робить щире добро для їх. Перве добро моє буде теє, що передам їм усякі книжки до науки дітей. Росте в їх три сини; може, з тих синів люди будуть, так нехай користуються моїми книжками. Може, й назад не вернуть, та Бог з ними, аби хоч одна душа здобувала розуму через моє добро. Тут же й Маня дещо попрочитує, то все-таки кріпше стоятиме на своїм місці, а може, придбає що-небудь у голові і на користь своїм діткам. Так от передаю я де-Бальменам свою скриню з книжками од Тарновських. Там їх ніхто читать не буде, бо й дома нема нікого, а тут старший хлопчик розумний: нехай набирається розуму. Тимчасом я з де-Бальменом буду держать себе так, ніби нічогісінько в моїй душі против його не одмінилось, тільки не всю правду йому звірятиму".

До цього листа потрібні коментарі. Не все залишається тут ясним, і важко й необережно було б ставити крапки над "і" там, де таке підкреслення може стати за перебільшення й тим обумовити аберацію уяви.

Коли, посилаючись на вищенаведений лист з 16 серпня, можна припустити, що справа йде про роман з дівчиною-кріпачкою де-Бальменів, який зав’язався у Жемчужнікова в Линовиці, то деякі фрази з листів, писаних 17 серпня й З вересня, натякують на якусь нібито фальшиву нещирість у відношеннях де-Бальменів до Куліша. Запевняючи, що він буде робить щире добро для де-Бальменів, говорячи: "Моя добрість!", Куліш обвинувачує де-Бальменів, що ті "кривлять проти нього душею".

Яка реальна цінність цього обвинувачення? Важко відтворити лінію реальної фактичности там, де ми маємо справу з особою, що всіх людей розцінює, посилаючись на свою доброзичливу благість.

***

Ті дані, що були в нашому розпорядженні, не дають підстав сказати, що саме примусило Куліша розчаруватись у де-Бальменах, але тут варто зупинитися на одній рисі, що завсігди помітна була в Кулішеві й дуже різко виявилась в отому протиставленні "морального себе" "неморальним де-Бальменам". Листи 1856 року дають багато матеріалів для визначення цієї моралізаторської риси в Кулішевому характері.

Листи року 1856, що в них Куліш описує своє перебування в серпні й вересні в Україні, збереглися майже всі. У Куліша було багато вільного часу, і він повільно й докладно день за днем, година за годиною описує як зовнішні свої враження, пригоди, зустрічі й розмови, так і внутрішні свої переживання, настрої й почуття.