РОМАН У ЛИСТАХ
1829
1. Ліза—Саші.
Ти звичайно, люба Сашенько, здивувалася з несподіваного мого від'їзду в село. Поспішаю пояснити все одверто. Залежність мого становища була завжди для мене обтяжливою. Звичайно, Авдотья Андріївна виховувала мене нарівні зі своєю небогою. Та в її домі я все-таки була вихованкою, а ти не можеш уявити, як багато дрібних прикростей нерозлучні з цим званням. Багато що мусила я терпіти, багато чим поступатися, багато чого не бачити, тимчасом як моє самолюбство старанно помічало щонайменший відтінок неуваги. Сама рівність моя з княжною була для мене тягарем. Коли ми, однаково вдягнені, з'являлись на бал, мені досадно було, що я не бачу в неї на шиї перлів. Я почувала, що вона не носила їх для того тільки, щоб не відрізнятися від мене, і ця уважність уже ображала мене. Невже вбачають у мені, думала я, заздрощі чи що-небудь схоже на таку дитячу малодушність? Поводження зі мною чоловіків, хоч яке б воно було чемне, щохвилини вражало моє самолюбство. Холодність їхня чи привітність, усе здавалось мені неповагою. Одним словом, я була створінням дуже нещасним, і серце моє, від природи ніжне, час від часу ставало жорстокішим. Чи помітила ти, що всі дівчата, які перебувають на правах вихованок, далеких родичок, demoiselles de compagnie* і таке інше, звичайно бувають або низькими служницями, або нестерпними дивачками? Останніх я поважаю і вибачаю їм від щирого серця.
Тому рівно три тижні одержала я листа від сердешної моєї бабусі. Вона скаржилася на свою самотність і кликала мене до себе в село. Я вирішила скористатися з цієї нагоди. Насилу випросила у Авдотьї Андріївни дозвіл їхати, і мусила пообіцяти взимку повернутися до Петербурга, алея не маю наміру дотримувати свого слова. Бабуся надзвичайно зраділа моєму приїздові; вона зовсім не чекала мене. Сльози її зворушили мене невимовно. Я щиро її полюбила. Вона була колись у вищому світі і зберегла багато тодішньої люб'язності.
Тепер я живу вдома, я господиня — і ти не повіриш, яка це для мене справжня насолода. Я відразу звикла до сільського життя, і мені зовсім не здається чудною відсутність розкошів.— Село наше дуже гарне. Старовинний дім на горі, сад, озеро, гаї соснові, все це восени і взимку трохи сумне, та зате навесні і влітку, мабуть, здаватиметься земним раєм. Сусідів у нас мало, і я ще ні з ким не бачилась. Самотина мені подобається насправді, як в елегіях твого Ламартіна.
Пиши мені, мій ангеле, листи твої будуть для мене великою втіхою. Як ваші бали, як наші спільні знайомі? Хоч я і стала самітницею, проте я не зовсім відмовилася від суєти вищого світу — вісті про нього для мене цікаві.
Село Павловське.
2. Відповідь Саші.
Люба Лізо.
Уяви собі моє здивування, коли дізналась я про твій від'їзд на село. Побачивши княжну Ольгу саму, я думала, що ти нездорова, і не хотіла повірити її словам. На другий день одержую твого листа. Вітаю тебе, мій ангеле, з новим життям. Радію, що воно тобі сподобалось. Твої скарги про попереднє твоє становище зворушили мене до сліз, але здалися мені занадто гіркими. Як можеш ти порівнювати себе з вихованками і demoiselles de compagnie? Усі знають, що Ольжин батько усім завдячував твоєму і що дружба їхня була така ж священна, як найближча рідкість. Ти, здавалося, була задоволена зі своєї долі. Ніколи не думала я, що в тобі стільки дратівливості. Признайся: чи нема іншої, таємної причини твого поспішного від'їзду. Я маю підозру... але ти зі мною скромничаєш,— і я боюсь розсердити тебе заочно своїми здогадами.
Що сказати тобі про Петербург? Ми ще на дачі, але майже всі вже роз'їхались. Бали почнуться тижнів через два. Погода чудесна. Я гуляю дуже багато. Цими днями обідали в нас гості,— один з них питав, чи маю я про тебе вісті. Він сказав, що твоя відсутність на балах помітна, як порвана струна у фортеп’яно — і я з ним цілком згодна. Я все сподіваюся, що цей припадок мізантропії буде не тривалим. Повернись, мій ангеле; а то нинішньої зими мені не буде з ким поділяти своїх невинних спостережень і не буде кому передавати епіграм мого серця. Прощавай, моя люба,— подумай і схаменися.
Крестовський острів.
3. Ліза—Саші.
Лист твій мене надзвичайно втішив — вій так ясно нагадав мені Петербург. Мені здавалось, я тебе чую! Які смішні твої вічні здогади! Ти підозрюєш у мені якісь глибокі, таємні почуття, якусь нещасливу любов — правда ж? заспокойся, люба; ти помиляєшся: я схожа на героїню тільки тим, що живу в глухому селі і розливаю чай, як Клариса Гарлов.
Ти кажеш, що тобі не буде кому нинішньої зими передавати своїх сатиричних спостережень,— а нащо ж листування наше? Пиши мені все, що ти помітиш; повторюю тобі, що я зовсім не відмовилась від вищого світу, і все, що стосується його, мене цікавить. На доказ цього, прошу тебе написати, кому відсутність моя здається такою помітною? Чи не милому нашому говорунові Олексієві Р—?—Я певна, Що вгадала... Уші мої були завжди до його послуг, а йому тільки й треба.
Я познайомилася з родиною ***. Батько жартівник і хлібосол; мати огрядна весела жінка, дуже охоча до віста; Дочка струнка меланхолійна дівчина років сімнадцяти, вихована на романах та на чистому повітрі. Вона цілий день У саду або в полі з книжкою в руках, оточена дворовими собаками, говорить про погоду співучим голосом і з почуттям пригощає варенням. У неї знайшла я цілу шафу, повну старовинних романів. Я маю намір усе це прочитати і почала з Річардсона. Треба жити в селі, щоб мати змогу про-штати хвалену Кларису. Я, благословившись, почала з передмови перекладача і, побачивши в ній запевнення, що хоч перші 6 частин скучненькі, зате решта 6 повною мірою винагородять читачеве терпіння, хоробро взялася до справи. Читаю том, другий, третій,— нарешті добралась до шостого,— скучно, не сила. Ну, думала я, тепер буду я винагороджена за працю? Читаю смерть Клариси, смерть Ловласа, і кінець. Кожен том складався з двох частин і я не помітила переходу від шести скучних до шести цікавих.
Читання Річардсона дало мені привід для роздумів. Яка жахлива різниця між ідеалами бабусь і внучок. Що є спільного між Ловласом і Адольфом? Тимчасом роль жінок не змінюється. Клариса, за винятком церемонних присідань, усе ж скидається на героїню новітніх романів. Чи тому, що способи подобатися в мужчині залежать від моди, від хвилинних поглядів... а в жінках— вони ґрунтуються на почутті і природі, які є вічні.