Третього дня, коли підходив Трістан до Ізольдиного шатра, нап'ятого на кораблі, Ізольда, сидячи там, побачила його й мовила тихо:
— Заходьте, сеньйоре.
— Королево,— каже на те Трістан,— пощо звати мене сеньйором? Хіба ж я не ваш ленник, не ваш васал, що має вам уклінно слугувати і любити вас як свою королеву і свою пані?
А Ізольда одвітує:
— Ні, ти добре знаєш, що ти мій сеньйор, мій володар! Ти знаєш, що твоя сила мене упокорює і що я — твоя рабиня. О, навіщо я вигоїла колись раненого жонглера? Чому не лишила я загинути в болотяних травах убивцю дракона? Чому не вразила я його тоді в купелі уже піднятим мечем? Лихо мені! Я тоді не знала того, що знаю тепер!
— Ізольдо, що ж знаєте ви тепер? Що мучить вас і тривожить?
— Ах, усе, що я знаю, мене мучить — і тривожить мене все, що я бачу. Це небо мучить мене, і це море, і моє тіло, і моє життя!
І вона поклала свої руки Трістанові на рамена; сльози потьмарили проміння її очей, уста затремтіли. Він промовив удруге:
— Дорога моя, що ж таке вас мучить? Вона у відповідь: [46]
— Любов до вас.
Тоді він припав своїми устами до її уст. Та коли вони вперше зазнали солодощів кохання, Бранжієна, що слідкувала за ними, голосно скрикнула і, простягаючи руки, сльозами обливаючись, кинулась їм до ніг.
— Нещасні! Спиніться, коли ще можна! Та ні, це дорога без повороту, непереможна любов вабить і притягає вас, і від цього дня ви вже не знатимете радості без муки! Настояне на зіллях вино взяло над вами силу, чарівне дання, що ваша, Ізольдо, мати доручила мені. Сам лише король Марк повинен був з вами його випити; але злий дух посміявся з нас, і от ви вдвох спорожнили келих. Милий Трістане, мила Ізольдо, я тяжк& покараюся за те, що зле стерегла трунок; я віддам вам своє тіло, своє життя. З моєї-бо вини випили ви з завороженої чаші кохання і смерть!
Залюблені обнялися; в прекрасних тілах забриніла пристрасть і радість життя. Трістан мовив:
— Що ж, хай прийде смерть.
І коли смеркло, на кораблі, що бистро мчався до земель короля Марка, вони, навіки зв'язані, віддались коханню.
5. Бранжієну віддано рабам
Король Марк зустрів Ізольду Біляву на березі. Трістан узяв її за руку і підвів до короля; король тоді взяв її сам за руку. З великою шанобою він повів Ізольду до замку Тінтажелю, і, коли вона з'явилася в замковій світлиці серед васалів, врода її так засіяла, що стіни заграли ніби від проміння ранкового сонця. Тоді похвалив король ластівок, що принесли йому, любі та ґречні, золоту волосинку, і похвалив Трістана та сто рицарів, що випливли кораблем у повне пригод, примхливе море, щоб здобути для нього в невідомім краї солодкий дар для очей його і для його серця. Не знаєш ти, шляхетний королю, що цей корабель приносить тобі — тобі також — гірку скорботу й муки невимовні!
Десять днів минуло, і Марк, скликавши своїх баронів, узяв за дружину Ізольду Біляву. Та, як настала ніч, Бранжієна, щоб потаїти безчестя своєї пані і врятувати її від смерті, лягла замість неї на шлюбному ложі. Караючись за свій тяжкий недогляд на морі, щиро люблячи Ізольду-королеву, вона, вірна подруга, принесла їй у жертву свою непорочність; нічна темрява не дала королеві добачити, що його обманено і оганьблено. Дехто повідає, ніби Бранжієна не викинула в море глечика з настояним вином, якого не допили закохані; і що другого дня, коли вже сама Ізольда прийшла розділити королеве [49] ложе, вона, Бранжієна, вилила в кубок те, що зосталося від дання, і подала його подружжю; і нібито король випив багато, а Ізольда крадькома вилила свою частину. Але знайте, сеньйори, що ці оповідачі зламали й зіпсували повість. Вони вигадали цю неправду, бо не могли збагнути того потужного кохання, що його завжди мав король Марк до королеви. Справді, ви далі почуєте, що ніколи — хоч як пекли його гіркі муки і страждання, хоч до яких тяжких відплат дійшлося,— ніколи не міг Марк викинути з свого серця ні Ізольду, ні Трістана. Проте пам'ятайте, що він не пив дання.
Тут не було ні трутизни, ані чарів: лише ніжне благородство його серця надихало королеві Марку вірну любов. Ізольда — королева. Здавалось би, живе вона в радості й супокої. Ізольда — королева, і в тяжкій вона живе печалі. Пестить її й жалує король Марк, високою шанобою оточили її барони, і простий люд як не молиться на неї. Дні Ізольдині проходять у пишно заквітчаній та розмальованій світлиці. Єсть у Ізольди коштовні оздоби та самоцвіти, пурпурові тканини і килими фессалійські, пісні арф'ярів, розкішні запони з вишитими на них леопардами, орлятами, папугами і всіма морськими та лісовими тваринами. Ізольда любить палкою, прекрасною любов'ю, і Трістан буває з нею, коли вона хоче, вдень і вночі, бо, як ведеться у великих сеньйорів, він спить у королівській опочивальні, серед ближніх і вірних людей. А вона непокоїться й тривожиться.
Чому? Навіщо? Чи ж не добре заховане їхнє кохання? Чи хтось думає на Трістана? Та хто ж би міг думати на [50] свого сина? Хто бачить її? Хто стежить? Який свідок? Так, стежить свідок за нею: Бранжієна. Бранжієна стереже її, Бранжієна одна лише знає її життя, Бранжієні на ласку мусить вона здаватись. Господи! Що коли набридне тій стелити, як служниці, постіль, де вона була перша, і внесе вона в уші королеві всю правду! Що коли Трістан умре через її лукавство! Од цього жаху безуміє королева. Ні, не од вірної Бранжієни,— з власного її серця ішли ці тортури! Слухайте ж, сеньйори, на яку лиху зраду вона зважилась. Та бог — ви це зараз почуєте — змилувався над нею; будьте ж і ви милосердні та поблажливі! Того дня король і Трістан полювали далеко, і Трістан не знав про злий її вчинок. Ізольда покликала двох рабів, пообіцяла їм волю і по шістдесят дукатів, коли вони присягнуться, що вчинять, як вона повелить. Раби побожились.
— Я дам вам,— сказала вона тоді,— молоду дівчину, і ви заведете її в темний ліс, далеко чи близько, але в таке місце, щоб ніхто про це не знав. Там ви ЇЇ уб'єте і принесете мені її язик. Запам'ятайте, що вона говоритиме, щоб потім сказати мені. Ідіть же. Вернувшися, ви зробитесь вільними й багатими людьми.
А тоді покликала Бранжієну і так до неї мовила: