Юрко відчинив знайому хвіртку, до нього вискочив із буди собака, але впізнав і замахав хвостом, чекаючи, як завжди, подачки. Юрко витяг з кишені кілька круглячків печива, собака почав пожадно вихоплювати їх із наставленої долоні.
Відчинила Свєта. Як завжди, тихо зойкнула, ніби не сподівалася на його прихід, і на щоках у неї зацвіли рум’янці.
— Я така рада, що ти прийшов, — шепнула вона. — Заходь, будь ласка.
Вони опинилися в темряві сіней, і Юрко притяг дівчину до себе, чмокнувши десь біля вуха.
— Ша, — засміялася тихенько Свєта. — Мати вдома…
Мати й справді була вдома. Розцвіла назустріч Юрку круглим і повним обличчям, а він незграбно скидав із себе плаща.
— Зовсім промок, — турботливо сказала Свєта, забираючи в нього мокру одежу. — Зараз вип’єш гарячого чаю.
— Я на хвилинку, — мовив він, струшуючи з капелюха краплі.
— Погода не позаздриш, — сказала добродушно Сіроводиха. — Ти що, сьогодні не на роботі?
Сів на поставленого йому стільця й почав оповідати про відрядження, про те, що їхати сьогодні, і в нього ще безліч клопоту, бо треба зібратись і ще дещо вдома зробити на материне прохання — оце "дещо" він, звичайно, вигадав.
— Я теж оце збиралася в магазин. Не бачив, відчинено?
— Ясна річ, відчинено, — сказала Свєта і метнулася в коридорець, де в них стояла газова плита з балоном.
— Щось привезли, — звістив Юрко. — Машина стояла і люди зібрались…
— А не помітив що? — зацікавлено спитала стара.
— По-моєму, копчену рибу, — збрехав він, бо знав: копчену рибу Сіроводиха любила.
— Ставриду? — перепитала вона, бо все-таки не хотіла йти на дощ.
— Здається, мойву.
— Доведеться піти, — мовила стара і важко звелася з ослінця, присунутого до теплої стіни. — Ви тут погомоніть…
— Ти це куди? — вскочила з сінець Свєта.
— Та от, Юрко каже, що в магазин копчену мойву привезли.
— Не знаю я, що там привезли, — засміявся Юрко. — Це мені тільки так здалося.
— Все одно, подивитися тра..
Обоє лукавили: Сіроводиха виявляла делікатність, чи що, дбаючи, щоб молодята перед розлукою побули самі, а він добре знав, що привезли таки копчену ставриду і ніякої черги в магазині не зібралось.
— Хочеться тобі в дощ іти? — сказала для годиться Свєта.
— Все одно, засиділась у хаті, — відповіла мати, натягаючи тільника. Потім вона замоталася хусткою, взула стьобані валянці й стала увіч подібна до Тамари, Капілиної матері, яку Юрко бачив уранці в п’ятому номері.
— Ви тут погомоніть, — сказала вона, намагаючись не дивитися на Юрка.
Однак Свєта з її відходу чомусь не раділа була сьогодні трохи сумна, Юркові навіть здалося, що недавно плакала.
— Вимкни чайника, — сказав він, — мені й справді ніколи.
9
Захотів пригорнути дівчину, але в цей момент ожив кімнатний песик Локша, який досі мирно посопував на підстилці біля теплої стіни. Песик попереджувально загарчав. Юрко однак на нього не зважив і пригорнув дівчину щільніше, на що мала почвара грізно ошкірила зубенята й почала ляско гавкати. Свєта засміялася й вислузнула з його обіймів.
— Це він ревнує, — сказала задоволено. — Правда, розумний песик?
— А чи не виставила б ти його за двері? — спитав Юрко.
— В таку негоду? — обурено перепитала Свєта. — Хіба ми не можемо просто собі побалакати? Окрім того, й настрій в мене сьогодні…
— Теж через негоду?
— Е, багато розказувать… Хочеш подивитися, що я зв’язала останнім часом?
Йому було глибоко байдуже, що вона зв’язала, але хитнув головою. Песик знову влігся на підстилку. Свєта принесла в’язання і щось там почала оповідати — це мав бути светр йому в подарунок. Робота велика, але для неї це — радість, адже старається для нього…
— Слухай, — перебив він її, — ти сьогодні плакала?
— З чого взяв?
— Ну, якась трохи не така… Щось сталося?
— Е, це все наші вічні суперечки з мамою.
— Таке, що сказати мені не можеш?
— Можу, але не хочеться. Ну, чого про це завів?
— Розкажи.
Вона промовчала. Дивилася на забризкане краплями вікно.
— Через тебе ці суперечки й були, — сказала смутно. — Але я не хочу про те говорити…
— Коли через мене, то сказати мусиш.
Вона опустила голову і з її очей на початий светр, який плела для нього, капнуло по сльозі. Він зчудувався.
— Щось має проти мене? — спитав. Дівчина крутнула головою.
Юрко поклав їй на плече руку й погладив. З кутка попереджувально загарчав Локша. Відсмикнув руку й роздратовано зирнув у куток.
— То я слухаю, — сказав.
— Не примушуй мене це говорити, — прошепотіла Свєта, і сльози знову викотилися їй із очей.
— Але коли стосується мене, мушу знати.
Вона мовчала. Мнула в’язання й не дивилася на нього.
— В мене мало часу, Свєт, — сказав він. — І досі ми, здається, були щирі поміж себе.
Хитнула головою. Юрко взяв її руку в свою. Знову погрозливо загарчав песик.
— По-моєму, не вчинив нічого тобі прикрого, не ображав і твою матір.
Вона хитнула. Локша в кутку гарчав.
— То що сталося?
Дівчина заплакала навзрид.
— Не хочу тобі цього казати… Не примушуй мене…
— Кажи швидше. А то прийде твоя мати — ніякої копченої мойви в магазині нема.
— Не прийде, — мовила Свєта. — Навмисне нас залишила…
— Дивно, — всміхнувся Юрко. — А я вважав, що мудро спровадив її.
— Вона каже…
— Що ж вона каже?
— Тяжко мені це повторювати.
Знову замовкла, тільки схлипувала Він тримав її руку, а песик у кутку гарчав.
— Не тягни!
— Вона каже… Ну, що я довго чекала тебе… Що навіть на танці не ходила..
— І даремно, — мовив він. — Я від тебе цього не вимагав… Ну, і не ходила, так що?
— Вона каже… Що вже півроку минуло… А ти…
— А я?
— Це не мої слова, — зирнула нарешті на нього. — Я тобі цього зроду-віку не сказала б…
— Звісно, — мовив Юрко. — Переказуєш слова материні. То що вона каже?
— Каже… Ну, що ходиш, ходиш… Не можу я… Язик не повертається… Даремно ти завів цю балачку.
— Що не женюся на тобі? — спитав навпрямки.
Хитнула швидко головою, і сльози знову покотилися з очей.
— По-моєму, я тобі все роз’яснив, — мовив він, виструнчуючись на стільці. — Мій старший брат жениться, бо в нього буде дитина. Старі віддають йому маленьку кімнатку, а я з ними поселюся в більшій. Де б ми помістилися?
— А я хіба не знаю? Але вона каже, що в нас… є кімната…
— Оця? З твоєю матір’ю і псом, який не дозволяє мені тебе обійняти? Тут же ніде зайвого ліжка поставити…