Вечорами, коли не був зі Свєтою, виходив у місто. Біля кінотеатрів і на Михайлівській товклася молодь, хихотливі дівчата й лахматі, трохи нечупарні у своїх джинсах та кросовках парубки. Вони поблимували з-під навислих кучугур волосся, і їхні куртки противно шаруділи; дівчата — в штанях і здебільшого простоволосі, вони дивилися на нього, як на чужоземця, а йому дивно ставало, що зовсім недавно блукав тут ледве не щодня.
Майже не бачив знайомих лиць, натомість приходили обличчя ізвідти, з півночі; невже так швидко іде час, думав він, що за ці два роки все ніби й справді одмінилось? А коли уздрів одну з ровесниць, одну з тих, з ким кружляв на головній вулиці, на його обличчя поклалася всмішка — ровесниця несла перед собою величезного живота. Вони зустрілися поглядами й жінка ніяково відвела очі, а йому невідь од чого посмутніло на серці — щось таке дивне відчув: напівспогад, далека мелодія з магнітофона — уперше за весь час відчув власну дорослість; зрештою, йому не було вже на вулицях так цікаво, як раніше.
Спускавсь униз, на свою околицю, незмінно натикався біля п’ятого номера на Ромку, і той люб’язно запрошував його зіграти партійку. "Хай йому чорт!" — думав він і сходив на ґанок із рипучих дощок, заходив у барліг-кімнату, де кисло пахло і де ледве блимала під стелею кволенька електрична лампочка.
Якось він лежав на канапі й безмовно дивився на стелю, біля нього на стільці сиділа мати й оповідала вуличні новини. Зайшов і батько, мати щось згадала незроблене й побігла, а батько вмостився на її стільця. Сидів і мовчав, ніби в дрімки запав — втомлений постарілий. Мати стала на порозі, а Юрко в цей час дивився на голу, привішену до довгої дротини лампочку. Мати знову щось почала оповідати, а швець сидів мовчуном і дивився собі під ноги. Потім скинув очі на сина — були вони помережані червоними жилочками.
— Може б, ти того, — обірвав материну мову, — і роботу вже почав би собі шукати?
Мати заперечила, хай ще трохи відпочине, онде люди у відпустку йдуть щороку, а він за два роки не відпочивав. Юрко зупинив погляда на цвяху, на якому сиділа муха й чистила крильця. Глина біля цвяха обсипалася й руділа плямка. Швець знову зирнув на сина помережаними червоними артерійками очима:
— А по-моєму, вже пора.
— Що? — спитав Юрко.
— Пора вже роботу шукати, — сказав батько.
— Звісно, — мовив Юрко, сідаючи на канапі й струшуючи із себе напівсонне оціпеніння. — Завтра й піду…
7
Вийшов сьогодні з дому пізніше тому, що був вільний: мав їхати. Треба було оформити в бухгалтерії документи, дістати відповідні інструкції, купити квитка, зібратись у дорогу день від’їзду — перший день відрядження.
Він завітав у лабораторію і застав тут тільки начальницю.
— Галя не вийшла? — спитав.
— У Галі знову захворіла дитина, — відповіла начальниця. — До речі, вона хоче роботу покинути: дуже хворовите в неї мале.
Знав, що це значить, і мав би зрадіти — випадала нагода піти з учнів і стати повноцінним лаборантом.
— Тобі на цій роботі буде сподобніше вчитися, — сказала начальниця, адже про його плани відала.
Вони вийшли з лабораторії. Знову заморосило, тож ледве не побігли по заболоченому заводському дворі до адміністративного корпуса.
— Ця погода мене душить, — сказала начальниця і змушена була зупинитися, коли вони вскочили в приміщення.
Зирнув на неї: добре старе обличчя, бліде, з темними колами під очима — жінка стояла, розтуливши рота і з присвистом дихала. Він ніяково тупцював поруч, позираючи в розчинені двері — повітря й небо були сірі, а через двір з гуркотом їхав трактор, немилосердно чавлячи калюжі й розкидаючи чорне, масне багно.
— Вступиш до інституту, — сказала начальниця, все ще дихавично вбираючи в себе повітря, — то й мене заміниш.
— Що ви таке сумне говорите? — спробував усміхнутись Юрко.
— А те, що є. Тому й у відрядження тебе посилаємо, хоч і замолодий ти ще. Звикай помаленьку…
— Мені з вами працювати добре, — сказав він, бо хотів хоч якось поспівчувати цій змореній і хворій жінці.
— Ходімо, — сказала вона, і вони подалися під сірі бетонні, заболочені сходи.
На другому поверсі був довгий коридор з безліччю дверей, вифарбуваних у брунатне, і йому на мить здалося, що це той самий поїзд, про який весь час сьогодні думає. В одному з купе — бухгалтерія, в другому — інженер, в третьому — завкадрами, в четвертому — директор, у п’ятому — плановий відділ. Під ногами легенько похитується підлога, тахкотять об стальні рейки колеса — тах-тах, тах-тах, — а за вікном сірі краєвиди з навкісними смугами дощів, що клюють голі дерева, і покриті калюжами поля. Одне поле зеленіє, друге чорніє, а хати в глибині весни позагортались у сірі хустки присмерку.
— Ми з Вірою Миколаївною віримо, — сказав директор, — що ти впораєшся із завданням. Заводу це потрібно як повітря. Будь настирливий і не злізай їм із шиї…
Слухав усе, що промовляв директоровий голос, уважно: хотів запам’ятати. Розумів, що ця поїздка для нього багато значить, що це, зрештою, справа Віри Миколаївни, яка відчуває до нього довіру і хоче мати собі в лабораторії заміну. Дивився директорові в рота і таки не пропустив ані слова.
"Ну от, — думав він, перестрибуючи калюжі заводського двору й добираючись до прохідної, — справи мої не такі вже й погані". Брат приведе жінку до них і поселиться у меншій кімнатці, він же сам житиме якийсь час з батьками, одружуватися зараз передчасно, хоч Свєта про це вже кілька разів натякала. Але в неї з матір’ю й справді надто мацюпа кімнатка ("Собача буда", — визначила його мати) і йти туди третім таки не варто, а наймати кімнату з його зарплатнею поки що годі — мати тут має цілковиту рацію. З тим дурисвітом, Ромкою, він розрахується найближчим часом — це добре, що той на нього натискає, принаймні буде спонука швидше звалити цей тягар із пліч. Потому обходитиме його десятою дорогою, як обходять інші хлопці околиці. Можна було б ті гроші позичити, хоч би й у Стаха, той заробляє добре й хвалився книжкою в ощадкасі, але для цього треба було б Стахові все розказати й вислухати, який він, Стах, розумний, а який Юрко дурний. Цього ж йому хотілося найменше, ліпше вже витерпіти зойки й стогони матері — хай обсипле прокльонами всіх злодіїв та дурисвітів.