Він поводив холодними синіми очима по кімнаті й зупинив їх у кутку біля вікна.
— Отут його можна й поставить, — сказав.
— Кого? — перепитала Валентина.
— Якваріюма. А в ньому щоб рибки плавали.
— Ну, якваріюм — це не те, що чоловік горілку хлеще, — згодилася Валентина.
— Да, — сказав молодик. — Я спокойний. І тулятися по світі мені набридло. Хочу завести собі сімню, якваріюм і рибки.
— Може, дітей? — делікатно поправила його Валентина.
— Да, й дітей, — сказав молодик і обвіяв її справді спокійним синім поглядом, в якому на деньцях ховалося трохи й криги.
6
Десь у цей час Степан Карташевський дерся з Андрієм на круту гору, де стояв настромлений на залізну шпицю літак, — пам’ятка останньої війни, і де можна було без особливих ускладнень розпити ще одну пляшку "чорнила". До літака можна було підійти сходами, але ті загинали дуже вже простору петлю, а чоловікам нетерпеливилось. Отож вони лізли й пихтіли, молодий подавав старшому в найкрутіших місцях руку, піт заливав їм очі, і поки дісталися вони вершини, відчули, що їх у цьому світі щось-таки по-справжньому зв’язує, що вони, можливо, й народилися для того, щоб бути тестем і зятем, — кожен подумав про те одночасно. Відтак зігріло їх спільне тепло, і вони поспішили розпити свою пляшку "чорнила", щоб тепло оте з їхніх тіл не пропадало.
— Хотів би я мати такого зятя, як ти, — сказав Степан, розчулено дивлячись на пам’ятку з останньої війни.
— От би нам, дядьку, таку талабайку, — засміявся Андрій. — Як ревонули б оце зараз у небо.
— А коло хати й сіли б, хе-хе! — зареготався й Степан.
Вони уявили ефект, який мали б викликати, коли б на вулицю перед хатою Карташевських і справді сів із ревом отакий літак. З хати перестрашено вискочили б Степаниха й Марина… такі чудові в тої Марини очі, подумав Андрій, чорта лисого вона мене схоче.
— Не схоче мене ваша дочка, Степане Григоровичу, — трохи плаксиво сказав Андрій — його таки розібрало.
— Бо дурний, — сказав Степан. — Я тебе навчу, як з бабами тра. Думаєш — хвостом вилять і моняться? Зараз я тобі все, що треба, розкажу. — Він зробив поважне лице й зирнув на Андрія майже суворо. — Хочеш, щоб була твоя, приходь і бери. І не моняйся! — рубонув він. — Чув, що я сказав: р-раз — і в кулак! Не будеш моняться, сама за тобою побіжить. Як собачка, да-м?
Андрій хотів уявити, як біжить за ним, наче собачка, ота пишна й горда Марина, і йому стало смутно. Не хотілося йому вже сідати і в того літачка, не хотілося з ревом приземлятися біля хати Карташевських, а хотілося йому обійняти оцього славного Степана Григоровича і поплакати разом з ним, а може, й заспівати якоїсь журливої, такої журливої, що серце вирветься з грудей.
— Не схоче мене ваша дочка, — сказав печально Андрій.
— Коли будеш така кваша, то й не схоче, — сердито блиснув оком Степан. — Я зі своєю як! Підійшов, а до цього знать не знав. Славна бабка, думаю. То й до неї. Втюрився в неї очима, а сам іду. Ну, а вона вже й тікать зібралася. Да-м, про що це я?
— Про те, як ви свою жінку теє-то…
— Да-м, як каже той і сей, — мовив Степан. — Значить, іду. Іду і як той вужака, очима її до себе кріплю. І що ти думаєш?
— Та ж женилися з нею, — печально прорік Андрій. — А я і вашу жінку боюсь.
— Бо шмата! А я от не так. Іду, значить, до неї, а вона вже очима кидає, щоб, значиться, десь од мене шигануть. А я нє, іду! Думаю: нє, я з тобою гратися не буду. Я такий, що в мене на одне слово підеш. І що б ти думав?
— Та ж женилися з нею, — смутно прорік Андрій. — А я так не вмію. Ще коли б хтось мені поміг.
— Я допоможу, — твердо сказав Степан. — Але ти слухай, що я кажу. Да-м, іду я, значить, а вона вже тікать збирається. Е, нє, кажу собі, од мене не втечеш, так легко я тебе, голубко, не пущу. "Пошли", — кажу, а сам повернувся — і назад. І що ти думаєш. Як собачка, за мною побігла..
— Може, воно у вас так і було, — печально сказав Андрій. — А я всього того не вмію.
— Бо шмата! — сказав Степан. — Ми от зараз з тобою й підемо, до мене і це діло устроїм. Як собачка, побіжить…
— Та я й не хочу, щоб вона бігла за мною, як собачка.
— А ти хоти! Інакше чорта лисого, а не її, візьмеш. їх, брат, треба без церимоній, пойняв мене? Пішли!
Вони подивились униз, де розстелилася чудова річкова долина і де стояла заросла деревами хатина Карташевських, і один, і другий дивився на ту хату замиловано, хоч ні один, ні другий не відали, що саме в тій хаті сидить якийсь Корж і замиловано розповідає Валентині про те, як він любить рибки. Андрій уявляв, що там сидить біля вікна, підперши долонею щоку, смутна і самотня Марина і що, може, воно й добре потрапити їй на очі під таку хвилю — щось там у неї в грудях ворухнеться; Степан думав, що сьогодні жінка не милитиме йому голови за випивку, адже жениха для дочки, а жінці можливого зятя він у свій дім зараз притарабанить. "А то ґдирає, ґдирає, — думав він, — що всі клопоти на її плечах, а я тільки ту дурну коробку знаю".
— Да-м, Андрій, — сказав самовпевнено він. — Коли так робитимеш, як кажу, то може, й родичами станемо.
Він захихотів і поклав Андрієві руку на плечі. Хлопець розчулився од такої ласки свого таки можливого тестя і несміливо обійняв його за стан. Отак вони й пішли, обійнявшись і похитуючись, адже пили натщесерце, і пішли довкружним шляхом, бо спускатися з гори таким розтеплілим і отак обнявшись було не з руки, та й шлях хотілося їм подовжити: Андрієві від того, що все-таки страшився переступати порога Карташевських; зрештою, і в Андрія прізвище було Карташевський, але ніяким родичем він Марині не був. "Хіба таке буває, — думав він, мугикаючи в тон Степанові, — щоб Карташевський та й оженився на Карташевській — не таке уже часте це прізвище". Степан начебто підслухав його думки.
— Це коли б та дурна Мариня тебе вподобала, — сказав він, знову захихотівши, — то й прізвища їй не треба було б мінять.
"Ага, — подумав смутно Андрій. — Я все-таки сумніваюся, що вона мене вподобає. Така горда вона та й пишна…"
— Така горда вона та й пишна, — пробелькотів його негнучкий язик.
— Це вона ціну собі набива, а характером вся в матір…
Він відчув, як між лопатками йому щось залоскотало: коли приходив додому під мухою, жінка з донею бралися за нього разом. Вони якось однаково кричали на нього, власне верещали, а він стояв мовчки і лише кліпав очима, бо для того, щоб уставити і від себе слово, треба було, щоб вони хоч на мить замовкли. А що вони й не думали замовкати, то й стояв бовдуром і тільки очима лупав.