4
— Вибачте мені, люди, — сказав Іван, — з вашого дозволу я тут трохи посиджу…
— Сидіть, Бога ради! — озвалася Катерина, а Микола зирнув на неї сердито: так, чого доброго, він сьогодні до розкладачки й не добереться. Видихнув із себе повітря, ніби хотів, щоб під того зникла роздутість у животі, бо той живіт, здається, й був од того такий круглий. Зиркнув на прибульця вже неприязно, але до того знову-таки його погляд не дійшов: мав щось своє на думці, а може, вже й не існував у цьому часі, а десь-інде; хто зна, подумав Микола, чого можна сподіватися од таких прийд: а може, це злодіяка, який десь там сидів по тюрмах, а тепер завітав сюди, щоб роздивитись, а потім полізти й пограбувати його, Миколу? Він же не злидар і є в нього що грабувати, он місяць тому купили вони нового килима на стіну, а в шафі у нього поблискує кришталь, а в одежній шафі — новий костюм і жінчина шуба, бо він, Микола, неабихто, щоб у нього в хаті та й нічого не було: є в них і телевізор, і приймач, і пральна машина; є в них сервіз за двісті каребе, а на підлозі доріжки не прості, а килимові, які він сьогодні вранці довго й не без задоволення вибивав тріпачкою. І нічого в цьому немає дивного, бо коли вибиваєш тріпачкою добро, за яке плачено добрі гроші, то й на душі стає чудово. Микола злегка відригнув: обід сьогодні був ситний і важкий, і йому було б корисно подибуляти під горіха сорокалітньої давності (адже це його горіх!) і лягти голічерева. Катерина знову пішла домивати посуд; щось багато вона сьогодні собі дозволяє, розпоряджається, начебто не сидить він тут, Микола, за столом.
— В мене є сяка-така робота, — сказав він, таки натякаючи, що йому ніколи сидіти біля прибульця й витрішки продавати.
— А ви на мене не зважайте, — м’яко сказав Іван. — Робіть своє діло, а я посиджу…
Микола міг би встати і, принаймні, зайти в дім, там є затишна канапка, і хоч Катерина й бурчить, коли він лягає там удень (канапка застелена новим індійським покривалом, яке коштує півтори сотні), але при такій оказії… Ні, для того, щоб устати й піти, треба затягти паска на животі, а відтак — устати, але вставати й затягувати паска на очах у прийди якось невдобно; сидячи ж, його напевне не затягнеш, скільки не видимай із себе повітря.
— Як вам тут живеться? — спитав раптом прибулець, і Микола аж здригнувся з несподіванки.
— Чого ж, славно живеться, — сказав він просто.
— Я це до того, — мовив прибулець, — що люди тепер прагнуть до зручностей: теплий туалет, ванна. І щоб ніяких клопотів з опаленням..
— Ванна у нас є, — благодушно озвався Микола, бо цей чоловік хіба може знати, який з нього хазяїн. — А опалення я зробив собі парове. Одну грубку палю, а вся хата тепла.
— А газ?
— Газ у проекті, — сказав Микола. — Трохи задалеко ми від вулиці.
— Ванну ви зробили в маленькій кімнаті? — спитав Іван і якось дивно напружився.
— Та звісно в маленькій, хе-хе! — сказав Микола. — Саме там її й робити.
Маленька кімната колись була Іванова. Його царство, де прочиталася гора книжок і де стільки перемріялось. Він подумав, що зараз там плещеться оце кругле, роздуте тіло, блаженно випухкує з себе повітря або ж виставляє круглу, порослу рідким волоссям спину, щоб жінка гарненько її пошурувала. І жінка покірно шурує ту порослу рідким волоссям спину намиленою мочалкою, і з неї, тобто з круглої спини, спадають у воду клапті піни, і Микола од розкоші блаженно похрюкує. Іван здригнувся й зирнув на співбесідника очима, як у хворої тварини, і Микола не міг витримати того уважного, прискіпливого й трохи морочного погляду. Йому знову стало неспокійно на серці. "Як би його виперти звідси?" — подумав він безпомічно.
— Таким людям, як ви, — сказав тимчасом Іван, — треба жити в сучасній квартирі, в новому будинку. В квартирі з усіма зручностями, не на першому й не на останньому поверсі, з ванною і теплим туалетом. З центральним опаленням і з телефоном.
Він цідив ці слова, невідривно дивлячись на Миколу, і той відчув, що йому невідь од чого поповзли за спиною мурашки.
— Хе-хе, чоловіче, — сказав Микола — Кожен у цьому світі робить собі цвітущу жизню, як може. А в мене тут є усьо… Я тут у себе вдома, і не тра мені сусідів, не тра дертися на дев’ятий поверх, і повітрячко тут, хе-хе, як медок. Катя мені квітів насіяла; сяду, а воно мені медком під носа подуває. Прийдеш з роботи утомлений, да-м, а тут тобі повний рай і медком пахне. Отож і кажу я: кожен має в жизні своє удовольствіє, а я, по-моєму, не гірший од інших…
— Значить добре вам тут? — спитав Іван.
— Егеж! — відповів Микола і гордо зніс підборіддя.
— А дах не тече? Щороку й стіни треба білити.
— Дах я минулої осені наново пофарбував, — сказав Микола. — А білю і стіни підмазую не я, а жінка, хе-хе!
Він раптом посерйознів і насторожено вперся поглядом у прибульця.
— А до чого це ви?
— До того, — шорстко сказав Іван, все ще не одриваючи од Миколи чудного погляду, — що в мене у місті на другому поверсі є квартира зі всіма зручностями й телефоном. Чудова, світла квартира в нешумному місці і з високими стелями. Я поміняв би її на цю вашу, а може, трохи й доплатив би. Рівно стільки, скільки ви дали моїй матері, коли вона продавала хату.
Вони дивились один на одного якийсь час: Іван пильно й трохи погрозливо, а Микола нетямкувато і вражено.
— Не вимагаю у вас відповіді негайно, — сказав Іван, зводячись. — Думайте і зважуйте. Але одне мені потрібно, — він якось дивно смикнув головою і його губи скривились. — Я хочу на схилі віку повернутись у рідний дім..
— Але ж це мій дім, чоловіче! — фальцетом вигукнув Микола.
— Звісно, ваш, — сказав тихо Іван. — Я, як бачите, вас із нього не виганяю…
Він повільно пішов до воріт, сумно звісивши голову, а Микола сидів, наче правцем битий, тільки розтулив, як це немило робить його жінка, рота й безтямно кліпав очима. Його обличчя поступово наливалося багрянцем, а в голові колесом крутилася одна й та ж думка; "Буйний чи тихий? А що коли буйний?"
5
Сів на поваленому стовбурі верби і, розширивши очі, дивився, як до річки спускається екзотична кавалькада баб. Попереду ступала роздольна стара в купальнику такої ширини, що в нього міг би вдягтися столітній дуб, — через плече було перекинуто халата; а на голові в неї — широчезний капелюх з обвислими крисами, від чого ні очей, ні носа старої видно не було. Поруч дибцяла маленька й сухенька бабця із закрученою, як в індійського раджі, хусткою на голові. В другому ряді крокувала жінка у вицвілому сатиновому сарафані, ліва її нога була роздута й замотана бинтами, а ліва рука опиралася на палицю. Ззаду простувало ще двоє: одна худа й зігнута, в купальному костюмі, який висів на ній так само, як шкіра, а біля неї трюхикала круглолиця і червонощока в гігантських темних окулярах і з усмішкою на все лице. На ній віявся широчезний халат, який спускався аж до землі, тоді як плаття на її супутниці було увіч закоротке. Він дивився на тих старих з особливим інтересом, бо вони увіч були старші за сорокарічний горіх у колись його дворі (садила його ще мати), навіть старші за п’ятдесятирічного клена, якого садив його батько, — він захотів раптом упізнати їх, бо всі, здається, були місцеві й напевне жили в хатках, які розсипалися навдокіл. Іванові аж очі заболіли, так пильно він на них дивився, але помітили той його інтерес і вони й гордо поодвертались од нього. Троє з них несло під пахвою по ковдрі, і йшли вони до зарослого травою берега. Повертав за ними голову, ніби був локатором; невже й справді, подумав він, з цих п’яти жодна не жила тут тридцять років тому? За тридцять років це місто, в яке приїхав, стало іншим містом, а люди — іншими людьми. Те місто, яке він знав і до якого так рвався, здається, померло: воно вмирає якраз так, як росте дерево — кільцями. Отак накладаються одне на одне кільця, а те, що було назовні, ховається вглиб. Отож річ звичайна людина, прийшовши через довгі роки до рідних осель, не впізнає тут нічого, хоч перед цим вірила в своє воскрешення. "Я не вірю, що воскрес", — думав Іван, роздивляючись місця, які не раз відвідували його уві сні або й просто марились. Отож тут, куди так пильно рвався, куди привела його вся ота витрачена енергія, отой безумний його надпорив, він сподівався таки позбутися кволого в собі, що зневільнює людину й робить її безпомічною. Ага, він, здається, не врахував одного моменту: кільця міста все-таки мають сув’язь із тими, що ховаються в глибині дерева, отож не міг не повертатися весь час до тих, котрі так урочисто дибцяли до річки; щось пізнавав у них знайоме. Зрештою, бабці вже й придибцяли; розстеляють ковдри: одна, друга й третя. Та могутня, грубезна, як столітній дуб, розкидає солодко ноги й руки й не менш задоволено примружується. Та друга, в купальнику, дістає мотка вовни й починає плести собі сукню на зиму; та, в окулярах, стоїть, бо вона, здається, настільки запливла товщем, що вже й не згинається, отож тільки й може — лежати й стояти. Та, з пов’язкою індійського раджі, сідає й починає говорити, а та, з палицею й перев’язаною ногою, сідає повільно й довго, постогнуючи і допомагаючи собі палицею та рукою. Він подумав, що там, у колись власному подвір’ї, забув розпитатися про колишніх пожильців околиці. Хтось та й лишився з них, хай і один, хтось такий, повз кого він колись проходив, як повз порожнє місце. "Так мусить бути, — думав він, — інакше порожнім місцем стану я, бо земля без людей — мертва". Але він знав, що каже неправду; вона таки не мертва. Пізнавав це, бо дихала на нього живим подихом, адже живий він сам. Отож відчув на обличчі живий подих річки, землі, трави й дерев, хай це була інша річка, земля і трава. Такого почуття не знав раніше: щось зворушувало його, і щось викликало сльози. Вчора, коли уперше спустився в цю долину, раптом відчув, що не може володіти собою, став серед вулиці й заплакав. Ці його сльози, здається, бачила та, в чорних окулярах, вона стояла на ґанку, а нижче, на приступках того-таки ґанку, сиділа ота, з замотаною ногою; здається, вони покрутили пальцями біля скроні, помітивши, що старий чоловік стоїть серед вулиці й плаче. Але він плакав не тому, що нарешті повернувся, що таки дістався до цього так густо освітленого сонцем місця, він плакав тому, що місця оці наполовину були чужі. Отож швидко пішов до річки далі од сторонніх очей, обтер очі обома руками, а там сів на цього-таки стовбура поваленої верби й закурив. Тоді й відчув у собі якусь крайню вичерпаність, порожнечу, відчув, що він уже нікуди й ніколи не поспішатиме, що цвіркун, який прострибав тисячі кілометрів, нарешті поламав свої стрибучі ноги, що корабель, якого так довго й немилосердно кидало по морях, таки вплив у гавань. Я знайшов гавань, — прошепотіли його вуста рядок із давно колись вивчених віршів, — прощайте надія і щастя!"