Катерина поверталася назад, невідь-чому всміхаючись і це в той час, як чолов’яга незрушно стримів над хвірткою.
— Що там? — спитав фальцетом Микола, був-таки невдоволений.
— Якийсь він чудний, цей чоловік, — нерішуче сказала Катерина, зупиняючись на стежці. — Каже, що народився в нашому домі.
— То й що? — каркнув Микола, вже й червоніючи спересердя.
— Чого ти сердишся? — незворушно спитала Катерина.
— Бо не кажеш все одразу, а тягнеш…
— Тра все порядком розказать, — спокійно промовила Катерина. — Каже, що народився в нашому домі.
— Це я вже чув.
— Каже, що його мати продала цей дім.
— Продала мені, я це знаю, — так само нетерпляче сказав Микола.
— То ти знаєш цього чоловіка? — спитала здивовано Катерина.
— Я знаю, що купив цей дім у якоїсь старої, — невдоволено пояснив Микола. — Чого ти така дурна?
— Ну, коли я дурна, то чого й говорить, — сказала сумирно Катерина й рушила в сіни.
— Та чекай ти, зразу дмешся! Що він хотів?
— Хоче хату подивиться.
— А ти йому що?
— Сказала, що в тебе спитаюся.
Микола пошкрябав потилицю, згорнув з лоба волосся, показуючи пролисини, а тоді махнув рукою:
— Чорт його бери, хай дивиться!
Катерина розвернулася, щоб знову йти до воріт, але гість, очевидно, не мав сірки у вухах, бо й сам відчинив хвіртку і впевнено ступнув у двір.
— Заходьте, заходьте! — тонко гукнула йому Катерина. — Заходьте, він дозволив…
2
Ішов поволеньки, розглядаючись навдокіл. Зупинив погляд па горісі, якому років із сорок, і на клені, якому років із п’ятдесят; по яблунях тільки ковзнув поглядом, бо їх садив уже Микола, зате уважно роззирнув кам’яний мур, що відгороджував обійстя від сусіднього. Ішов, несучи оті тужливі, випиті, як у хворої тварини, очі, й від того чомусь неприємно зробилося Миколі. "Може, затягти на штанях пасок", — подумав він. Та це вже було забагато для того дивака честі, не він же його сюди кликав, а напросився, отож Микола тільки й учинив, що виплюнув з вуст недопалка і той, прокресливши класичну траєкторію, впав у помийне відро й засипів.
— Прошу мені вибачити, — чемно сказав чоловік, все ще розглядаючись по двору. — Так у мене склалося життя, що не був я тут у вас тридцять літ. На старість ми стаємо сентиментальні, і я дуже прошу вибачити, що турбую вас.
Микола мовчав. Очі його вже були, правда не вузькі, а круглі, як пувички; пильно розглядав тими пувичками пришельця. Дві речі він відмітив: одежа на ньому була простувата й стара, але голос був приємний, поставлений, мова ж — як у вчителя.
— Хе-хе! — сказав Микола. — А я шо?
Катерина незрушно стояла серед двору з віхтем, погляд її перебігав з гостя на господаря.
— Дозволите присісти, — спитав пришелець і, не чекаючи Миколиного дозволу, важко сів на розхитаного ослінця.
— Я, люди, може, на старості літ і здурів, — сказав і раптом задумався, схиливши сивочубу голову.
— Чого це ви на себе таке кажете? — спитала Катерина.
— П’ять років добирався я до Житомира, — сказав гість, і його очі стали раптом шматочками синього болю.
— П’ять років — це довго, — поблажливо сказав Микола, він уже, здається, зрозумів, що цей чоловік не без зайчика в голові. "Буйний чи тихий?" — подумав він, сторожко блимнувши на жінку. Та ж стояла із широко розтуленим ротом і круглими від здивування очима.
— Бог ти мій! — тихо вигукнула вона. — Цілих п’ять років!
— Не думайте, що я з глузду зсунувся, — сказав чоловік, пильно зирнувши на Миколу, той аж зайорзався на стільці. — В наших, так би мовити, умовах переїхати з міста у місто не така легка річ. Я ж добирався сюди з Алтаю.
— Через обмін квартирами? — спитав Микола.
— Через обмін, — зітхнув чоловік. — Отак стрибав, як цвіркун, з міста у місто. Поки знайдеш обмінника, поки всі формальності… та що про це казати…
Він замовк і сидів, ніби глибоко втомлений, начебто вся енергія, яку виявив, стрибаючи отак, мов цвіркун, із міста до міста, нарешті висякла, бо вона таки висякла, — сидів у дворі, який колись був його рідним; було якось дивно й трохи незручно: чи досяг, нарешті, того, чого прагнув? "Ні, — подумав він, розглядаючи поставлене перед ним кругле Миколине обличчя, — це ще не те, чого я прагнув! Я й справді сиджу у рідному обійсті, — подумав він, — але чи туди я потрапив?.. Не впізнавав цього дому, городу, стіни, цього горіха, якому сорок років і клена, якому літ із п’ятдесят, і це, здається, тому, що ніяк не міг упізнати у цьому обійсті себе".
Катерина зітхнула й пішла домивати після обіду посуд, а Микола дивився в тарілку, де в соку з олією плавали рештки кришених огірків та помідорів. Огірки намокли, а помідори розлізлись і розсипали круглі ядерця насінин; він дивився на ті вже неапетитні залишки і розмірковував, а що годиться робити далі: прибулець мовчить, і він мовчить, а комусь у цій ситуації варто було б говорити.
— А хвамілія ваша як, коли не секрет? — спитав, нарешті, він.
— Звати мене Пустовойтенко Іван Макарович, — звів голову прибулець. — Ви купили цю хату в моєї матері, а будував її мій дід по матері, його прізвище було Висоцький. Тоді він служив чиновником міської управи, а після революції був бухгалтером. У цьому домі він прожив рівно сімдесят чотири роки, переживши свою жінку на вісім літ. Мати моя вирішила жити біля мене, продала хату вам і виїхала на Алтай. Але там вона не прижилася, там вона, чоловіче, затужила. Знаєте, що це значить — затужила?
На нього дивилося кругле обличчя з круглими очима, з нетямкуватою притомою в погляді (хіба він знав, цей прибулець, що зараз Микола вже мав лежати голічерева на розкладачці й посилати хропаки в густу корону волоського горіха?); здається, прибулець засумнівався, що Микола таки знає, що воно — затужити, отож він хутко закивав головою, ніби переконуючи співрозмовника: таки знає, що воно — затужити, чи відганяючи під себе солодко-сонні хвилі, яким сьогодні не судилося його покрити. Це він зрозумів, бо помітив: прибулець дивно виструнчився на ослінці, і очі його запалали. "А в нього таки не всі вдома, — подумав Микола майже задоволено, — і він, здається, з тихих, а не з буйних".
— Затужити, чоловіче, — це значить утратити надію. Затужити, чоловіче, — це засумніватися, чи завжди любиш життя, це значить, коли хочете, почати втрачати віру. Їй не треба було продавати цього дому і приїздити до мене, треба було залишатися тут, рано чи пізно я до неї повернувся б!..