— Ні, — відповів маленький чоловік. — В мене випав вільний день, а там — субота й неділя. Знудився я цієї весни, а може, й утомився. Тиші захотілось.
— Як це так: захотілося тиші? — спитала дівчинка.
— Мати наговорила про тебе купу неприємностей.
— Ти ж її знаєш, — сказав брат сухо. — Все добре, зроблене їй, у рахунок не йде, а погане пам’ятається до найменших дрібничок і то з передісторичних часів. Ну, я й не втерпів!
— Щось там з ліками, — сказав маленький чоловік.
— Не купив, бо не було. Грязюка, дощ зі снігом, я обійшов усі аптеки. Доки знайшов, вони й одужали.
Маленький чоловік озирнув кімнату. Стіни під вікнами толожіли, збоку — місцевий пейзаж, намальований колись братом, і велика фотокартка дівчини з гостреньким носиком.
Брат вигорнувся з ковдри, як курча — зі шкарлупи. Худий і тонкий, у довгих квітчастих трусах і обвислій майці, з довгою шиєю і напівлисою головою, він подобав на чудного, довгоногого птаха. Всовував костомашні ноги у штани, а дівчинка, дивлячись на нього, задзвеніла сміхом.
— Ти такий смішний, тату, — сказала вона.
Тоді він пригнувся, захопив довгими лаписьками мале й підкинув під стелю. Мале радісно заверещало.
— Ага, злякалася, — сказав брат, широко всміхаючись. — Ото знатимеш, як сміятися з батька.
Але мале, здається, не дуже й лякалося.
— Тату, ще! — сказало воно і вдруге полетіло під стелю. Вереск, що пролунав звідти, був щасливий.
— Отак і живемо, — мовив брат, ставлячи дівчинку на підлогу.
— Тату, ще! — сказало мале.
— У мене й рук не лишиться, — добродушно сказав брат. — Відірвуться від тіла й полетять разом з тобою в небо.
— Я хочу полетіти в небо, — ентузіастично сказала дівчинка.
Маленький чоловік дивився на все це серйозними, круглими очима.
— А ти чого не женишся? — спитав брат, натягаючи сорочку. — Боїшся волю загубити?
— Хто зна! — сказав маленький чоловік. — Воля часом не те, що ми хочемо, а що уявляємо.
5
Він раптом відчув у собі музику. Ця музика прийшла до нього ще там, у Києві; можливо, через те й вирушив у цю мандрівку. Відчував її в автобусі, вона жила в порожніх полях, покритих сірими клаптями нерозталого снігу; вона була не смутна й не весела, а важкувата, трохи одноманітна — щось таке, як в увертюрі до ?Тангейзера" Вагнера. Ця музика відповідала його настрою; можливо, він повернеться до батьків і заграє саме її, бо те, що прикликало його зараз у Житомир, потребувала виходу. Подумав про неприємну розмову з лікарем напередодні; лікар говорив із ним серйозним тоном. Всі оті безконечні аналізи, просвічування — все те було, як важкий учорашній сон, про який, здається, й оповісти неможливо. Не хотів про те думати, може, тому й заговорив тихо й хрипко, аж зупинився серед кімнати брат і звело голову від іграшок дівча.
— Страшенно хочеться, — сказав він, — щоб ви тут жили мирно. Щоб якось порозумілися; знаєш — це таке мале, всі оці безконечні сварки! Я волів би, щоб ти повернувся жити до старих, бо вони й справді старі і повинні б потребувати, щоб коло них був хтось молодий та дужий.
У брата на обличчі з’явилася скошена, тонка усмішка.
— Тобі добре говорити, — мовив він, — бо тут не живеш. Не я сам пішов із дому, а мене з нього вижили. Дитина, клопоти, дитячі верески, розвішена в негоду по хаті білизна, дитячі простирадла і все таке! Що ти про це знаєш?
— Справді, — сказав він покірливо. — Я про це нічого не знаю. Я тільки кажу про те, чого мені б хотілося. Не зумів би научити жити ні тебе, ні батьків — я, здається, в цьому світі нічого не вмію. Коли тобі на роботу?
— Через дві години, — сказав брат. — Ти завжди приїжджаєш сюди такий добренький, такі крильця у тебе за плечима, такий ти миротворний. А чи не ти перший покинув батьківський дім?
Маленький чоловік засміявся. Ляснув себе долонею по коліні й засвітив веселими оченятами.
— Все правильно! — сказав. — Я часто думаю, про причини незлагод людських. І знаєш, до чого додумався? Вони неперехідні, ці незлагоди, бо кожен здебільшого думає тільки про себе. Може, і я думаю тільки про себе, бо приїжджаю до вас набратися живого духу. Кожен, здебільшого, своєю правдою живе, а інші до тієї правди пристосовуватися не хочуть. Незлагоди виникають тому, що не про любов люди печуться, а про задоволення і зручності.
— Хо-хо! — сказав брат, прибираючи зі столу. — Все це красиві й абстрактні слова. Мудрий той, хто дивиться на світ збоку, а коли той світ бере його за барки, мудрість перетворюється у зло.
— Я не хочу перетворювати свою мудрість у зло, — тихо промовив маленький чоловік.
— А ніхто не хоче, — сказав з тою-таки усмішечкою брат. — Це вже поза волею людською виходить. Кожній людині треба мати власне гніздо, щоб дотикатися до інших не болячками, а здоровою частиною єства. Кожна людина складає свій музей дрібниць і ділить його зі своїми рідними: дітьми та жінкою. Думаєш, оце мале, як виросте, палатиме сентиментам до мене? Воно прагнутиме завести власне гніздо, щоб упорядкувати в ньому власний музей дрібниць.
— Ти жорстокий, — тихо сказав маленький чоловік.
— Я не жорстокий, а безверхий. Не маю свого кутка, а на квартиру ані шанса. Грошей на кооператив не маю, чекати квартиру на роботі — це до старості: кожен тобі тиче в очі батьківський дім, де можуть вільно жити дві сім’ї! Отож і є, що я безверхий. Без даху над головою, а через це і зло мене бере. Отак за барки бере і з’їла. А я, може, небагато й хочу. Хочу мати захищену місцину, де міг би звільнитися від свого зла. Тобто мої вимоги зводяться до найелементарнішого: теплого кутка. Що скажеш на це, миротворцю?
— Дивний цей світ, — сказав маленький чоловік. — Ми чогось прагнемо, а досягши, забуваємо про радість, якої сподівалися. Тільки недосяжне може стати ідеалом. Є така притча у Сковороди. Пустельник ловить птаха у саду, а не може його спіймати. І це дає йому радість. А що було б, коли б його спіймав?
— Знову слова, — жорстко сказав брат, гостро дивлячись на маленького чоловічка — Бо й пустельнику колись набридне ловити птаха. Зловити його, чи не зловити — одне!.. У мене філософія простіша: синиця у жмені ліпша журавля у небі.
— А як бути з небом? — спитав маленький чоловік і вії його затремтіли.