Серед ночі в хані зчинився переполох. Прибув царський гонець. Лист від султана для коханої Хуррем. Не годилося б будити султаншу так пізно, але воля падишаха вища за будь-чий спокій. Власне, Роксолана вже й не спала. Лист був короткий і не вимагав відповіді. Султан виїжджав назустріч своїй Хасекі. Військо обставляло шлях від Сіліврії до Едірне. Хай його султанша з царственими дітьми подорожує спокійно й щасливо.
Із Сіліврії дорога йшла на Чорлу. На горах виднілися залишки античного муру, збудованого візантійським імператором Анастасієм для захисту від болгар. Тисячолітні уламки. Тут усе було старе, може, колись славне, усе було історією. Сіліврія, про яку писали ще Геродот і Страбон. Вимощений пощербленими плитами шлях понад морем, де колись був убитий імператор Марк Аврелій. Цей тисячолітній мур. Назви, спогади, руїни.
А що їй історія, коли мала вже свою власну історію, перед якою блідне все знане в людських діях.
Дорога повертала від моря, віддалялася від вільної стихії, губилася в погорбленості материкового простору. Прощайте, морські води, прощавай, вільний вітре, гіркий запах розкутості, з богом, нереїди, тритони, дельфіни, боги та боженята!
Обідали в Каніклі. Невеличке село, але мало чотири хани і джамію для правовірних, хоч жили тут здебільшого греки. Знов назустріч табуни татарських коней, які переправлялися через річечки Ятігісу і Бахулдересу. На ніч прибули в Чорлу. Город ще більший за Сіліврію. Три джамії, грецька й вірменська церкви. Кілька ханів і навіть велике медресе, збудоване великим візиром султана Баязида Чорлулу Алі-пашою. Був родом звідси, починав з простого вугляра, тоді опинився у султанському гаремі, від простого євнуха дійшов до звання кизляр-аги, згодом став великим візиром. Не приніс щастя своєму султанові. Саме на рівнині коло Чорлу військо Баязида було розгромлене його сином Селімом, і султан змушений був поступитися троном. Відплата не забарилася. Через вісім років Селім на шляху з Едірне до Царгорода помер у цьому ж таки Чорлу, де бився колись із рідним батьком.
Стрічати султаншу вийшли місцевий кадій і кехаята — староста. Хилили голови у важких тюрбанах, прикладали до грудей стулені човником долоні. Все мовчки. Без слів. Тільки метали холодні стріли поглядів. Проклята гяурка. Проклята, проклята!
В наступні два дні брезклий міхмандар і його ледачі євнухи не могли знайти приміщень для конаку ні в Карашарані, ні в Бургасі. Не помагали ні гроші, ні погрози, ні просьби. Всі вперто твердили: чума. Ніхто не хотів брати па себе риск. Такі високі особистості, а в них мор. Довелося дві ночі провести в повстяних шатрах. Дорога була жахлива. Потоки, багновиська, розламані містки, баюри. І це шлях, яким має їздити сам султан!
За Бургасом, коло Мурад Тепесі, зустрівся караван верблюдів, ведений миршавим похнюпленим віслюком. Везли деревне болгарське вугілля у Царгород джебеджеїтам [60], як для гарматного пороху потребували тільки вугілля з родопських лісів.
Віслюк тюпачив, звісивши велику голову, і довжелезний караван слухняно плентався слідом за ним. Осел — повелитель. Тут усі повелителі. Повелителі ослів, верблюдів, буйволів, караванів, табунів, зграй. І над людьми повелителі, хоч люди й норовлять щоразу скинути цей тягар із своїх плечей. То тільки худоба пасеться там, куди прижене її пастух. Люди — ні. Не повинні б.
Перед Карклісе, що лежало в передгір'ї Родоп, шлях розділявся. Лівий був на Едірне й Угри, правий — на Молдавію, Польське королівство. Ох, повернути б на правий шлях та й поїхати через гори й ріки і опинитися у Рогатині, в батьківськім домі, струснути з себе все, що з нею було, як лихий сон, знов стати веселою, безжурною Настасею, побігти до суворого вікарія Скарбського і слухняно процитувати вірш Горація про швидкоплинність життя, якого Настася ніяк не могла збагнути і знай сміялася над поетом, що оплакував якогось Постума з його зморшками й старістю!
Але вже виїздив їй назустріч з лівої дороги сам Сулейман у супроводі цілої тисячі блискучих вершників, насувався на неї, весь у золоті, в сяйві самоцвітів, засліплював, спалював, нищив усі її зухвалі думки, наміри й забаганки. Знов ставала рабою, хоч і вельможною, знов падала в пониження, хоч і вознесена безмірно над цим жорстоким світом.
Простелено було просто посеред багнюки червоне сукно, султан зліз із свого чорного коня, став на те сукно, пішов назустріч білій кареті, дверцята відчинилися йому назустріч, дві білі руки, випростуючись із пишних хутер, простяглися до нього, військо кричало завчено: "Падишах хим чок!" Забулося все, горів батьківський дім, пристанище її невпокореного духу, спалахували її мрії — і звідки ця пожежа?
А вогонь загорався зовсім не там, де б шукала його Роксолана або й сам султан. Ще тільки жеврів, кривавився болючою раною, притаєний і прихований, загнаний у найнеприступніші глибини султанської столиці, але від того ще страшніший.
Яничари, довідавшись про смерть свого улюбленця Ферхада-паші, заридали від горя й відчаю. Хто тепер поведе їх на здобич і з ким підуть і чи й підуть коли-небудь, а чи мають скніти отут, коло казанів із пісним пловом довіку?
Валіде сторожко приглядалася до того, що твориться в яничарських ортах. Не квапилась. Мала тепер досить часу. Лишалася в столиці сама. Не мала ні суперників, ні ворогів — самі тільки спільники в доброму й лихому. Коли в казані закипіло, хай довариться чорба до кінця! Морю треба дати розгойдатися, щоб вихлюпнуло високі хвилі на суходіл. Вона сиділа коло яничарського моря і, підібгавши свої темні губи, терпляче ждала. Ждала, поки Роксолана розбагненими зимовими дорогами просувалася повільно назустріч своєму повелителю. Ждала, поки поєднаються ті двоє і забудуть в обіймах увесь світ. Ждала, коли зможе завдати удару найболіснішого й остаточного. Як сказано:
"А коли сотворите велике побиття, то зміцнюйте узи".
Ліпшої нагоди, щоб знищити ненависну гяурку, валіде вже не могла сподіватися. Сама була винна, що підпустила цю українку до свого царственого сина занадто близько, самій треба було й спокутувати провину. Султан вийшов із послуху, так ніби ця маленька роксоланка зачарувала його. Валіде сама була маленькою жіночкою, вірила в силу таких жінок, та водночас і кривдно їй було, що не змогла заволодіти колись султаном Селімом так, як ця чужинка — її сином. Хіба можна таке стерпіти!