Роксолана

Сторінка 110 з 232

Загребельний Павло

Коли на початку жовтня Сулейман коло Петроварадина перейшов Дунай, із Стамбула прийшла вість, що Роксолана народила йому четвертого сина. Він послав щедрі дарунки султанші й фірман про надання новонародженому імені Абдаллах, себто угодний аллаху, раб Всевишнього, але вже за кілька днів знов прискакали гонці з сумним повідомленням про те, що малий син, не проживши й трьох днів на світі, відійшов у вічність, а султанша Хасекі від горя й розпачу тяжко занедужала. "Істинно: те, що вам обіцяне, настане, і ви це неспроможні послабити!"

Султан залишив військо, залишив усе на світі, без перепочинку поскакав до столиці, знов, як і колись після Белграда, не дбав про тріумф і величання, мерщій квапився до Стамбула, тільки тоді гнала його незрозуміла туга, а тепер — пристрасть і тривога за життя найдорожчої істоти на землі.

ГАРЕМ

Повітря було задушливе й тяжке. Не помагали куріння і розбризкувані бальзами. Від них було ще тяжче. Запах тління й смерті. Малий Баязид, який гойдався у срібній колисочці, втупився у султана чорними оченятами, тоді злякано заревів. Смаглявотіла нянька кинулася була до дитини, але Хур-рем кволо махнула рукою, щоб та не чіпала Баязида. Хай поплаче. Лежала на постелі зеленій, як трава, уся в жовтому єдвабі:

довга сорочка, широкі шаровари, сама теж жовта, ніби натерта шафраном, аж Сулейман злякався:

— Хуррем, що з тобою? Ти недужа?

— Навіщо ви прийшли? — спитала вона холодним голосом.— Я вас не кликала.

— Хасекі!

— Ніяка я вам не Хасекі.

— Хуррем!

— І не Хуррем.

Тепер і він розгнівався. За ним внесли безліч дарунків, порозставлявши скрині, євнухи мерщій забралися геть, а ця дивна жовта жінка мовби хоче, щоб забирався геть і він, падишах і повелитель усього сущого.

— То хто ж ти така? — спитав він з загрозою у голосі.

— Настася. Коли вмру, то стану знов Настасею, як була у рідної матусі.

— Я не вмію вимовляти таких імен.

— Ах, ви не вмієте! — Вона рвучко звелася на лікоть, різонула його поглядом, провела по ньому очима з ніг до голови.— Не вмієте? Це ж грецьке ім'я. А ви із своїм греком — умієте? Умієте?

— Облиш його,— намагаючись заспокоїти недужу, сказав султан.

— Облишити? А ваші гіркі слова через цього грека? А ваша немилість до мене? І це облишити? Все в мені вмерло від тих докорів. І маленький Абдаллах умер. Зазнав прикрості й горя ще в "моєму лоні. І вмер.

Вона заплакала, крізь сльози, крізь схлипування виштовхувала поодинокі слова:

— Це ви... Це все ви... з своїм... греком... з ним усе... Він присів коло її ложа, спробував узяти руку Хуррем. Рука легка, вся у вогні, хотів поцілувати ту руку, але Роксолана висмикнула.

— Не чіпайте мене! Нещасне дитя... Може, ви зможете його воскресити? Може, хтось на світі зможе? І я теж помру! Не хочу жити більше, не хочу, не хочу!

Малий Баязид, почувши материн плач, заревів ще дужче. Сулейман спробував утихомирити сина, але Хуррем закричала на нього:

— Не підходьте до нього! Ви хочете згубити ще й Баязида! Я знаю, я все знаю! Ви хотіли б бачити мертвими всіх моїх синів, щоб лишився той — від черкешенки, від тої товстої гуски...

Це вже було понад усі сили. Сулейман гнівно випростався. З клекотом у горлі промовив:

— Я так поспішав до тебе, кинув усе. Тепер бачу: даремно. Видужуй, тоді поговоримо. Тобі потрібен спокій. Коли почуватимешся краще, поклич мене — я прийду.

— Покликати? — Вона засміялася болісно, зловтішно.— Покликати вас? Чому б мала вас кликати?

Він тихо вийшов, дивуючись своєму терпінню. Досі вважав, що знав Хуррем, як самого себе. Але жінка ніколи не може бути знана занадто. Чоловік усе життя шукає чогось у жінці, заглиблюється в неї, і ніколи це не набридає. Коли це жінка. А коли отака жовта тигриця? Може, вона справді тяжко недужа?

Сулейман прикликав кизляр-агу й спитав, чи оглядали султаншу Хасекі досвідчені лікарі. Той сказав, що султанша нікого не підпускає до себе. Звеліла не приходити навіть йому, кизляр-азі. Жоден з євнухів не сміє поткнутися в її покій. Тільки мала нянька й темношкіра служебка Нур.

— Ти відповідаєш мені за життя султанші,— спокійно сказав султан.— Маєш щодня, щогодини приносити мені вісті про її здоров'я.

— Вона не пускає мене в свій покій,— похмуро повторив кизляр-ага.

— Як же вона це робить?

— Сказала, що вб'є мене, коли я поткнуся.

— І ти злякався?

— А хто не злякається її величності?

— Гаразд. Іди й роби, як велено.

Ефіопка Нур тим часом витирала Роксолану губкою, змоченою в оцті з мускусом. Нур була зовсім молоденька, з тонким станом, пласка, як дощечка, в животі. Вона спала коло порога Роксоланиного покою, носила їй їсти, перевдягала, її маленькі дужі рученята робили все швидко, вміло і вправно.

— Я все чула,— тривожно шепотіла вона на вухо Роксолані.— Навіщо ви так із султаном? Хіба можна гримати на самого падишаха?

— А ти б не підслухувала.

— Воно само підслухувалося. Я кружляла біля дверей, щоб ніхто не підкрався, бо ці євнухи так і шастають, у кожній бганці запон по євнуху, а то й по два. Я не підпустила жодного, а сама все чула. Ви так на нього, так!.. А що, коли він розгнівається? — Вона замовкла й почервоніла, тобто потемніла лицем ще більше, це й було в неї почервонінням.

— Ну, що ти хотіла сказати? Кажи.

— Я подумала... Про це страшно й подумати. Коли падишах за цей час, поки ви... Візьме до себе якусь з одалісок, і та народить йому сина...

— І стане султаншею теж?

— Я не наважуюсь промовити таких слів, але що, коли...

—— Ти думаєш, тут, у гаремі, хтось міг би мене замінити?

— Ваша величність, гарем повен одалісок! І кожна мріє про султана! Всі мріють про султана, бо що їм ще лишається!

— А ти? І ти мрієш?

— Чому б мала не мріяти? Хіба ви не милуєтесь моїми грудьми? І хіба не втримають ці груди чоловічої голови, яка ляже на них?

— То ти хочеш моєї смерті?

— Ваша величність! Що ж я без вас?

— Мовчи. Не ти, так інші. Гарем напханий негідниками й негідвицями. Всі тільки й ждуть моєї смерті. Тепер, коли я прогнала султана... Ти не носитимеш від сьогодні мені їжі.

— Ваша величність!

— Гадаєш, я хочу вмерти голодною смертю? Ні, я житиму! Житиму всім їм на зло! Ти готуватимеш мені їжу тут. Для мене й для маленького Баязида. Вони можуть отруїти Мехмеда, Селіма й Міхрімах, але Баязида я не дам, він найменший, він ще коло мене, його я не дам нікому... Він стане султаном і помститься за свою матір!