— Я сказав старому Сенткалнаї...— хрипло мовив Пішта.
— Що сказав? — швидко спитав Кардич.
— Що йому доведеться дещо втратити.
— Втратити? Що саме?
— Управа не може взяти на себе це діло. Та його і не вдалося б провести через пленум.
— Ти вже зайшов так далеко? Певно, вже обговорив це питання з опозицією?
Пішта схаменувся. В репліці Кардича вчувався виклик.
— Мартіні твій родич? — питав далі Кардич.
— Далекий.
— Хай у такому разі допоможе тобі.
— Він же в опозиції.
— Хай поверне справу так, щбб його вимоги повністю відповідали нашим вимогам.
— Я поклопотався про те, щоб і колишні власники акцій зазнали деяких збитків...
— На яку суму? А якої думки з цього приводу доктор Мартіні?
— Це моя ідея, а не Мартіні. Я досконально вивчив Цю справу. Відповідні документи знаходяться в надійному місці...
— Ну, і як ти уявляєш собі відродження свиноферми? —— Дуже просто. Управі не личить вести переговори
3 підприємством, що збанкрутувало. Для опозиції це була б справжня знахідка... Ми дали б їй "неабиякі можливості для нападу... Отже треба створити щось на зразок синдикату, який відкупить усю свиноферму.
Кардич дуже здивувався. Очевидно, він не чекав' від Пішти такого.
— Синдикат у складі трьох осіб закупить більшість акцій і запропонує управі відкупити ферму.
— Геніально! І власники продадуть контрольний пакет акцій?
— А що ще їм з ним робити? Нового кредиту їм ніхто не надасть. Кошти зможе одержати тільки управа.
— Грандіозно!.. Колумбове яйце!.. А в тебе є на це гроші? Тобто на синдикат? Бо ти, певно, теж увійдеш до того синдикату...
— Звичайно!
Кардич мовчав. Він не зрозумів, що означає це "звичайно!" Чого воно стосується — грошей чи участі в синдикаті?..
— Вибач, я скоро повернуся.
"Пішов до бургомістра",— подумав Пішта. Він одхи-лився на бильце крісла. Голова трохи паморочилася. Мабуть, від вина... Дивився просто перед себе...
Ліна підійшла непомітно й сіла поруч.
— Пішто, це життя — чуже для нас,— сказала вона тихо.— Хіба тут може жити сім'я з дітьми? Адже тут нема для цього жодної підходящої кімнати. Взагалі.всі кімнати призначені тільки для прийому гостей, для бенкетів... для балів... Навіть спальні пана й пані Боронкаї — в різних кінцях будинку. Чоловіча виходить на північ, куди ніколи не заглядає сонце... Невже ця жінка не боїться за свого чоловіка?
— Ти б улаштувала все по-іншому...
— Ні! Тут усе жахливе!
Пішта взяв келих із шампанським, який щойно наповнив лакей.
— Гості в захваті від цієї вілли.
— Яке мені діло до них? Люди, які зібралися тут, байдужі одне до одного... Глянь-но довкола. Вони сновигають як тіні, уникаючи зустрічі одне з одним. А більше за все — зі мною...
— Ні! Ти просто не звикла. Тут сьогодні намагаються догодити саме тобі. Дай їм цю можливість...
— Мені? Ти помиляєшся, Пішто! Ніхто навіть не подумав зробити мені приємність...
— Бо ти — як та троянда з колючками... Аг-от навколо мене вони бігають...
— Бігають, Пішто, тільки не за тобою, а від тебе — мовби від якогось собаки, щоб не вкусив. Нікого з твоїх друзів тут немає. Ні Вальтера, ні добряги Лешняка... Я навіть не уявляла, що в нашому місті стільки людей, яких я ніколи досі не бачила. Пішто, це не те місто, де ми жили досі... Це все — чужі нам люди. Всі вони — наші вороги!..
— Не кажи дурниць.
— Прошу тебе — не втягуй мене в цю гру! Я сто разів казала тобі, що вона — не для мене. Я створила собі маленький світ... Він анітрохи не схожий на цей... На моєму столі шампанське не ллється рікою. Мій чоловік не ходить навіть у пивницю — і я його за це поважаю... В нього немає коханок...
— До чого тут коханки?
— Оця сукня обпікає мені тіло. Вона не моя. Мені хочеться зірвати з себе цю ганчірку — це шкура тих, хто повертається тут до мене спиною. Якби сукня була моєю, я вже давно порозумілася б із цими людьми. Я сиділа б поруч з ними на диванах, плескала б, як і вони, язиком... Але я — не з їхнього середовища! Я — чужа їм жінка! Ти забуваєш, що одружився не з Магдаленою Сенткалнаї, а з Ліною Сенткалнаї... Випадковість вибила тебе зі звичної колії, і ти пнешся у великі пани. Хочеш наздогнати й перегнати тих йолопів, у товариство яких потрапив...
— Я хочу бути їхнім вожаком, керувати ними.
— Навіщо це тобі? Ти зовсім їх не знаєш. Чи стане в тебе снаги, щоб іти разом з ними? Адже в них зовсім інші звичаї, інша мораль. Коли до мене в гості приходить приятелька, вона щаслива, що випала нагода посидіти разом за одним столом. Вона не посилає мені своєї візитної картки — як це зробили Боронкаї — і не мчить потім далі на автомобілі, ніби рятуючись від прокажених. І от я, дурна, приходжу сюди. Я роблю це тільки заради свого чоловіка, а він, кинувши мені кілька слів, відразу ж зникає...
— Бо ти тримаєш себе, як ображена королева.
— Так, я справді ображена. Бо в мене є гордість. В мене є душа, а в цих людей її немає. Для них існує тільки одна душа — гроші... Сюди не можна приходити пішки, а треба приїздити автомобілем, до того ж — якнайшикарнішим... Навіщо ти одружився зі мною? Слід було почекати, поки розбагатієш, і взяти шлюб з якоюсь із цих жінок. Що ти зробив зі мною? Ти згубив мене... Мені ніколи книжку прочитати, газету розгорнути... Я не можу встежити за модою, не знаю тих афоризмів, якими аристократки прикрашають своє життя... Магдалена... Певне, колись вона була хороша жінка... Але розкіїїґ зіпсувала її, розбестила...
— Не ображай її...
Ліна рвучко підвелася, і Пішта злякався. Він знав Лінину вдачу: якщо дружина розсердиться, то не звертає ніякої уваги на правила поведінки.
— Чого це мені не можна її ображати?! На її розваги пішли всі гроші свиноферми... Бо якщо жінку розбестити, їй потім буде замало всіх грошей, які є на світі... Хочеш, щоб і я стала такою, як Магдалена? Ну що ж, тоді купуй цю віллу, потім автомобіль. Найми водія, тоді садівника... Гадаєш, я не зуміла б витрачати на місяць більше, ніж триста сорок шість пенге? Гадаєш, не зуміла б розтринькати тридцять чи сорок тисяч?! Але в такому разі подбай про те, щоб вони були. Паскудник ти! Маєш у кишені п'ять пенге, та й то ті, що я дала,
а мрієш про вілли, про автомобілі... Заведи спершу чекову книжку! Спроможний ти на це? Хочеш стати до лав тих розбійників з великої дороги? Гляди, щоб тебе не зжерли! Бо сумніваюся, що вони захочуть ділитися з тобою своєю здобиччю! їм не потрібні Коп'яші... Вони й самі зуміють пустити на вітер ті гроші, які ще є на світі!..