Але мучитися чеканням... Що тільки не спаде людині на думку, поки вона чекає! Бургомістр — друг Макроці. Ану ж як він вирішить аалишити поза увагою рішення зборів, опротестує результати виборів, визнає їх недійсними? Тоді всьому кінець. Пішті треба буде виїхати з міста, рятуючись від ганьби... Тоді єдина рада — прийняти пропозицію тестя й господарювати на вісімдесяти хольдах, попив-аючи вино власного виробництва, бо продати його неможливо...
Пішта почав міряти широкими кроками кімнату. Біля одного з вікон на стіні висів план-креслення нового будинку управи. Цей будинок запроектовано вже давно, бо старий доживає віку. До того ж, він став тісний, тому що працівників побільшало. Та й непоказний він дуже...
Пішта дивився на план, намагаючись відшукати кабінет бургомістра, приймальню... Та скоро йому набридло це заняття. Він зціпив зуби. Зрештою, несамохіть зайняв він цю посаду. Його обрали таємним голосуванням. То що, відмовитись від неї'? Дурниці!.. Втім, може, саме цього й хоче бургомістр? Чи, може, він дає зрозуміти, Що Пішта однаково не впорається з дорученою йому справою? Власне, бургомістр і не повинен йому допомагати! Хто Пішта такий? Вчорашній дрібний чиновник. До того ж, і роду невисокого... Пішта знав, що у бургомістра є свої улюбленці; усі питання він вирішує з ними, а інших — більшість своїх радників — має ні за що. Невже й він, Пішта, муситиме погодитися на таку нікчемну роль, на таке принизливе становище?.. Ні, цього не буде!.. А, дідько б узяв того бургомістра! Чого все-таки він зволікає?..
Аж тут убіг секретар, відчинив двері до бургомістрового кабінету, зайшов туди й відразу повернувся назад: —
— Хвилиночку, ще хвилиночку!—довірчо кивнув він Пішті і знову зник.
Чому втішає його цей молодик? Не подобається він Пішті. Його звати Імре Кеєк. Родина Кеєк належить до однієї з найчисленніших та найзнатніших родин міста; в школах вчиться багато Кеєків. Один із них — Фері Кеєк — був Піштиним однокласником. А був ще і Дуцко Кеєк — юрист, найбільший гульвіса й розпусник у місті, він тепер повітовий начальник при комітатському управлінні... Всім містом вони заволоділи; куди не кинь оком — їх бачиш!.. А все ж таки це жахливо — чекати так довго...
Імре Кеєк повернувся із цілою купою паперів і зайшов у кабінет. Звідти чути було розмову. Це заспокоїло Пішту; напруження й образа відразу зникли.
Звичайно, якщо хто-небудь там є — справа інша... Природно, що бургомістр не може його запросити... Пішта витер з чола рясний піт і остаточно заспокоївся.
Добре, що він тут, у внутрішній приймальні, бо там, за дверима, звичайно, всі впевнені, що він зараз розмовляє з бургомістром. Краще тут сидіти, ніж у першій приймальні, серед інших відвідувачів. Там, звичайно, було б важко ухилитися від запитань,— а оскільки він поки ще нічого не знає, то відкривати рота не слід. Воронь боже мати розмову із газетярем! Адже Пішта ще не дістав од бургомістра вказівок, як і що треба говорити...
Знову з'являється Імре Кеєк.
— Уже закінчують!
Тільки зараз Пішта подумав, що у всіх його сумнівах винен оцей молодик, який не сказав йому, з ким розмовляє бургомістр. А сам Пішта, чому він не спитав?..
Тут до нього підійшов Імре і завів розмову про вчо* рашню вечерю. Він теж був там і розважав усіх. Випив три бокали шампанського — один стоячи, другий сидячи, третій лежачи, усі вихилив одним духом і навіть не захлинувся.
Ясна річ, перед цим молодиком велике майбутнє на ниві адміністративної діяльності!
Чути дзвоник. Імре кидається до кабінету, за мить виходить і, не причиняючи дверей, запрошує Пішту.
Коли Пішта переступає поріг, серце в нього калатає так, мовби він заходить у лігво до лева.
— Сервус! — каже бургомістр.
111
Бургомістр, літній чоловік, невисокий на зріст, сивий, випещений, елегантний, сидів за столом, заглибившись у читання паперів. Стіл був величезний і громіздкий, як фортеця. До нього присунений ще один стіл із безліччю шухлядок. Ні на великому, ні на малому столах, крім кореспонденції, нічого не лежало. Бургомістр переглядав кореспонденцію й робив помітки на кожному листі. Під рукою до його послуг був цілий набір дзвоників; він повсякчас натискував то на одну кнопку, то на іншу.
— Сервус! — повторив він, поблискуючи порцеляновими зубами.— Сервус, любий мій, сідай-но, друже.
Але Пішта і далі стояв. Бургомістр так само гортав папери. Потім підвівся:
— Як, ти ще не сів? Кури, будь ласка! Дуже добре, Що ти зайшов; я чекав на тебе.
— Тисячу вибачень, високоповажний пане. На вулиці я зустрів Кардича і тому трохи запізнився. Він, так би мовити, мій шуряк...
Бургомістр звів брови: вони були куці й густі, однак не такі випещені, як борідка, а схожі скоріше на щіточку.
— Кардич... Із Кредитного банку?
— Атож.
— То він твій шуряк? .
— Шуряк. Його дружина — донька Фердінанда Коп'яша. Власне, для нас, угорців, така спорідненість — не дивина, високоповажний пане. Річ у тім, що Фердінанд Коп'яш був двоюрідним братом мого батька.
Бургомістр, нахилившись уперед, мовив:
— Та це ж чудово, просто чудово! — і поплескав його по плечі, немов би Пішті й справді випало незвичне щастя.— То сідай, коли твоя ласка.
У кімнаті стояли глибокі шкіряні крісла. Кімната була кутова; два ряди вікон виходили на вулицю. Пішта ще ніколи не сидів у цих кріслах. Досі, приходячи до бургомістра на прийом, він мусив стояти перед столом. І ось уперше він сидить у кріслі. Пішта відкинувся на бильце. Почуття було напрочуд приємне. Це не те, що чекати в приймальні, мордуючись сумнівами, змагаючись із бажанням усе кинути й негайно піти геть. А з такого крісла вставати не хочеться...
Пішта вибрав сигару й неквапливо, з насолодою закурив.
— Прошу, прошу. Як спалося після вчорашнього бенкету? Я, на жаль, мусив рано піти, бо дружина нездужає. Однак я чув, що бенкет був дуже вдалий, всі чудово повеселилися. Казали, що ти навіть танцював...
— Я? — здивовано перепитав Пішта.
Танці почалися досить пізно, мабуть, під ранок; він і не пам'ятає навіть коли саме, бо добре тоді захмелів.
— Так і має бути,— промовив бургомістр, і зуби його ще більше заблищали. Було щось дивне, навіть химерне в цьому поєднанні старечої попелясто-сірої шкіри з по-молодому білими зубами.— Так от, любий мій, хочу тобі сказати, що газета — це перш за все... передусім — газета... Публіку слід інформувати... Отже треба викласти програму... бо цього чекають.