Пішта відповідав неквапливо, намагаючись не показувати, що він не звик легко, невимушено й відверто говорити з такими поважними особами, як вищі урядові діячі. Вони завжди здавалися йому винятковими, особливими істотами. Тож спершу він боявся щось бовкнути невгаразд. Потім згадав, що секретар міністра, з яким він провів цілих дві години, очікуючи прийому,7 сказав, що міністр користується якимось "пунктум..." А далі щось ніби "ролер... ролер..." — подумки пригадував Пішта незнайоме слово.
— Тепер міністр користується пунктумролером,— раптом мовив він.
— Ха-ха-ха! — голосно засміявся бургомістр. Його порцелянові зуби зблиснули аж до золотої пластинки.— То, значить, в нього росте черево! Добре, дуже добре.— Він поплескав Пішту по животу.— Отже, міністр уже користується пунктролером... Справді — він чимдалі гладшає. А колись же був стрункий, як тополя... І спорт любив... Одне слово, вже дійшлося до пунктролера... Одначе, любий мій, це й тобі не завадило б...
Пішта зашарівся, але не тому, що бургомістр натякнув на його живіт, а через т£, що замість "пунктролер" сказав "пунктумролер". Дав зрозуміти, що він не знає про^засіб проти ожиріння під такою назвою... А втім, Пішта помітив: бургомістр задоволений, що новий обер-прокурор при першій же зустрічі зумів установити з міністром такі інтимні взаємини, при яких йому була виказана навіть ця таємниця.
Нарешті мова зайшла про службові справи. На думку бургомістра, міністр щось готує для Жаратнока. Тому він поводився так просто з новим обер-прокурором.
Якби це було так! Від нього можна багато чого домогтися...
— Він сказав, що грошей не дасть, хіба що на рентабельні капіталовкладення. А я заперечив: "Ми, ваша вельможність, перебуваємо у дуже сприятливому становищі. Хоч би скільки знайшлося грошей для нас в Америці — ми зуміли б їх укласти досить рентабельно. Каналізація, правда, не дає безпосереднього прибутку, але хіба можна без неї обійтися?" Міністр на це відповів: "Маєш слушність, друже. Про пунктролер теж не можна сказати, що він дає проценти, однак річ це корисна".
— Ха-ха-ха!—зареготав бургомістр.— Ха-ха-ха! Тут відчинилися двері, і в кабінет увійшов Кардич.
— Сервус! Мені сказали, що ти тут сам.
— Заходь, друзяко,— мовив сміючись бургомістр.— Цей Пішта — золотий працівник! Уяви собі — міністр користується пунктролером.
— Ха-ха-ха! — засміявся й Кардич.— Це його графиня Цімбі примусила.
Обидва немолоді вже чоловіки реготали, як гімназисти. За кілька хвилин Пішта був утаємничений в те, що міністр кохається з графинею Цімбі, "яка взяла його в роботу"; заради власної дружини він зроду не зробив би того, що з превеликим задоволенням робить для графині. Всі її примхи виконує, всі забаганки...
За цією милою розмовою минув ранок.
— А Вені Тота призначили повітовим суддею..
— Та невже?
— В Лепень.
— Чудово! — Кардич знову засміявся — так, як тоді, коли почув про пунктролер.— Отже, все гаразд.— Він повернувся до Пішти з явним наміром розповісти щось кумедне.— Минулої зими Бені Тот виграв у карти багато грошей. Він купив у братів землю, що належала їм. Родову землю — шістсот сорок хольдів! Ціна, яку він запропонував, була така висока, що не можна було не продати, бо ніхто інший не заплатив би їм стільки. Але щастя зрадливе. Грошенята як прийшли до Бені Тота, так і пішли. І ледве заколосилась пшениця, землю знову довелося продати. Так і випала родина Тотів із списків земельної аристократії комітату! Кінець прийшов Тотам із Шебеша... О, як гарно мені там велося, коли я, був молодий! Там жив дядечко Арон Шебеші Тот, жив і Мічкі — днями його син благав мене взяти його в Кредитний банк писарем... А Балаші Меленг! У Мелецгів від їхнього маєтку ще залишився якийсь клапоть землі—завдяки спритності Едена Меленга... І правильно — не слід допускати, щоб гинули родини, коли є хоч якась можливість
ДОПОМОГТИ їм.
— Атож, слушна думка,— сказав бургомістр.
— Дуже! — засміявся Кардич.— Надзвичайно слушна. Особливо за нинішніх часів, коли так важко влаштуватись! Коли навіть міністрові дають прочухана за те, що він улаштував свого сина кандидатом на суддівську посаду. А інший міністр каже генеральному директорові Вексельного банку: "Я згоден узяти твого сина, якщо ти даси місце моєму..." Але Еден Меленг — поки що фігура... Зумів призначити свого земляка повітовим суддею...
Бургомістр сміявся з такою насолодою, ніби смоктав дуже смачну карамельку.
— Звичайно,— насмішкувато, але не вороже сказав він.— У Бені навіть не юридичний, а тільки адвокатський диплом.
— Якщо не вважати за практику й досвід те, що він охоче грав у карти з суддями й адвокатами...
У словах Кардича відчувався легкий відтінок жовчі, і Пішта подумав, що існування в суспільному житті такої панами навіть ці старі циніки мають за аморальне явище... Він теж сміявся, але скоріше, щоб приховати смуток, який навіяла йому ця розмова. І ще тому він сміявся, щоб легше здійснити було свій план улаштування менших братів...
Час минав непомітно. Пішта з подивом відчув, що в цьому товаристві він цілком на місці. Він сам не сподівався, що в Будапешті йому пощастить довідатись про стільки цікавих речей. Власне, він дістав інформацію від журналіста. Та ось що було дивно: тоді, в парламенті, слухаючи його, Пішта сердився, а тепер, помалу вливаючи у вуха дядечка Кардича та бургомістра все, що запам'ятав, радів: співрозмовники з неабиякою цікавістю слухали його. Згодилися плітки!..
Нарешті всі троє важко зітхнули, мовби після доброго обіду. Кардич сказав:
— А тепер я забираю Пішту й повезу його за місто. Мене саме запросили Боронкаї. Там буде й Андріш, він їздив разом із Піштою і сказав мені по телефону, що просто-таки зачарований ним. Тож і порадив, щоб я повіз його до Боронкаї. Може, вілла йому-сподобається...
Вони знову засміялися. Але Пішта, схвильований перспективою зустрічі з Магдаленою, не збагнув, що причиною цього сміху були Кардичеві слова: "Може, вілла йому сподобається..." Сказати так"—все одно що сказати злидареві: "Може, тобі смакуватиме цей чудовий обід..."
Вони сміялися з нього, але Пішта ще не розумів цього...