— А чом же ти не їдеш до нього?
— Як тобі сказати — нікуди, знаєш, їхати. Ніяк не знайдемо приміщення. І потім, він збирається їхати за кордон в наукове відрядження,— запишавшись, додала Маруся.
— Та не може бути! Це ж дуже цікаво. А як же він домігся цього? Знаєш, Марусинко, ти розпитайся в нього й напишеш мені. Добре?
— Узнати то я взнаю, але тобі не напишу. Ти мусиш сама приїхати. Безсовісна така — цілий рік не показувалась!
— Ну, Марусинко, не сердься. Ти знаєш, яка сила в нас роботи.
— То що ж, робота роботою, а дружба дружбою. Вона раптом крутнулась і, озирнувшись, збентежено вигукнула:
— Що ж це я тебе так приймаю? Солов'я баснями, кажуть, не кормлять. Зажди ж трохи, я принесу тобі хоч їсти. Там, здається, мама напекла пирогів з вишнями.
І Маруся, зірвавшись, побігла до дому. Тося поглянула услід їй і тільки тепер помітила, що ноги Марусі якось плутались і бовтались у довгім капоті, сама вона була худа й виснажена і в цім убранні ще вища ніж звичайно, а жовте обличчя витяглось гостро підборіддям уперед, як у коняки. Тося неприємно скривилась, проте відмахнулась від цієї думки, як від обридливої мухи.
Маруся незабаром визирнула з будинку й нагукала:
— Он, бачиш, яке щастя маю.
Справді, на Тосю дивилось витріщеними безглуздими очима немовля; висолопивши язика, воно подеколи похитувало головою й хикало, а піна збігала з куточка рота довгою смугою. Тося мимоволі скривилась і, приховуючи своє неприємне враження, одвернулась. І, певне, це помітила Маруся, бо вона мерщій забрала дитину й зникла в кімнатах. Втім, вона швидко знову вийшла й, поставивши перед Тосею миску з пирогами, закликала:
— Ну, пробуй, будь ласка, це мамине мистецтво.
І сама ж перша взяла пиріжка і стала байдуже й ліниво його жувати.
— Оце мої університети, як бачиш. І це такі важкі лекції, що ні вдень, ні вночі не маєш собі просвітку.— Вона байдуже позирнула на яр і додала: — Колись і ти потрапиш до цього університету.
Тося суворо, не мигаючи дивилась на неї.
— А як не потраплю? —поспитала вона.
— А де ти дінешся? Міняти щотижня чоловіків? Це теж не діло...
— А як я зовсім їх не матиму?
— Ну, положим, хто б тобі повірив! Та й для чого, власне, я не розумію, коли ти гарна й здорова з себе людина. Навіщо нехтувати тим, що дає нам життя? їй-богу, його так мало нам випадає.
— По-моєму, жінка, взявшись за наукову чи громадську роботу, не повинна мати дітей.
— Ну то й що! А хіба їх обов'язково треба мати? Можна й без дітей.
— Як же я можу не мати дітей, вийшовши заміж? — здивувалася Тося, але Маруся з лукавим сміхом поглянула на неї й засміялась.
— Боже! Яке ти ще наївне й зелене! А ще селекціонерка, біологічка.
— Ну, що ж тут такого?
— Та тепер, знаєш, уже з семирічки виходять, знаючи всі таємниці кохання.
І Маруся, присунувшись ближче, заходилась сласно й пошепки розповідати ці таємниці. Тося який час зацікавлено й уважно слухала, але далі якось уся зашарілась, очі злякано вп'ялися в Марусю й запливли сльозами. Нарешті вона енергійно захитала головою й одсунулась далі від Марусі.
— Та що ж тут такого? Це ж усі тепер роблять! По-моєму, це просто дурниці — жити увесь вік з одною людиною. А раз так, значить, ти вже не можеш мати дітей.
Тося, однак, сердито й рішуче захитала головою й, грізно поглянувши на Марусю, важко сказала:
— Як це ти так могла огрубіти, Марусю? Просто я не впізнаю тебе!
Але Маруся удавано вразливо витріщилась на неї і потім голосно зареготалась.
— Ну, слухай! Та ти що, справді інституточка якась наївненька?! В яку ти пору живеш?—поспитала вона.
— А хіба ж таки ото йти в усьому за модою? Ти ж і сама он, бачиш, дитину маєш!—сказала серйозним докірливим тоном Тося.
— Ну що ж, трапилась помилка. Та й потім, коли хочеш знати, вона мені не на заваді.
"І це говорить колишня революціонерка й студентка",— прикро й зневажливо подумала Тося. Вона хапалась за якусь думку, якої все ж не могла спіймати й визначити, і тільки яр уставав перед нею ніби в тумані дівоче-принадними підгір'ями, молодий і омитий. По тих підгір'ях поп'ялися тепер яскравими плямами кози. І це їй неясно нагадало прадавні часи світу, патріархально-молодого, коли людина по-наївному накидалась на життя, щоб спізнати його. І непомітно в серце сочилась отрутою втома віків, що їх витрачено на спізнання світу та боротьби. З того боку яру доходило мекання кіз, поблизу дзвонили коники, а її дратував кислий запах поту, що в подувах свіжого повітря особливо гостро доходив від Марусі. І це якось нестерпуче-прикро дратувало й гнітило Тосю. Вона безпомічно озирнулась, потім завагалась, у роздумі кусаючи губи, ніби шукаючи якоїсь нагоди для нової розмови, і нарешті встала й тихо сказала до Марусі:
— Ну, мені пора.
— Чого так швидко, Тосю? — Маруся дивилась на неї запобігливо.
— Мене, мабуть, там чекають.
— Слухай, так ти ж не забувай! Зазирай, будь ласка!
— А ти не забудь поспитати в чоловіка про відрядження! Вони холодно поцілувались, і Тося поквапом пішла з двору.
Біля воріт вона ще раз спинилась, помітила, як від будинку все ще дивилась на неї, заздро, як їй здалось, Маруся. Вона швидко завернула за ріг і поспішила заховатись за парканом.
Але не встигла вона поминути й одного рогу, як назустріч їй під'їхала Ганна Іванівна.
— В кого ви були це? — поспитала вона, коли Тося підійшла до неї.
— А тут живе колишня моя шкільна товаришка.
— Хто це?
— Маруся Петренкова.
— Ах, це та! Ну, знаєте, вона мені зовсім не подобається. Вона завжди була з якимись неприродними претензіями. І потім вона, здається, з великим честолюбством і недобра.
— А зараз вона, по-моєму, зовсім опустилась і загрузла в родинних клопотах.
— Ну, так я й знала,— впевнено сказала Ганна Іванівна і далі, ніби вважаючи, що з цією справою покінчено, стала розповідати про те, що вона встигла зробити.
Ішло вже на вечір, бо тіні на вулицях застигли густими й кострубатими плямами. На пішоходи висипала у святковій одежі сила молоді й, лускаючи насіння, спокійно проходжувалась так, як це, певно, було й багато-багато літ перед тим. Базарний майдан так само спорожнів і лиснів, як ребрами, спустошеними рундуками та риштованням яток. Попри них валялась сила сміття — папірців, соломи, кінського гною і старі трухляві панчохи. І той самий запах, що ще й зрання дратував, тепер обійняв їх густою хмарою — запах коломазі, сіна, помади й гасу.