Намовились іти до озера. Дійшовши потоку, Горошко раптом вихопився вперед і, зайшовши в гущавину, трохи вище від потоку, став гукати, прислухаючись, як до нього обзивались луни. Професор з Оврамським ішли помацки. Професор серед темряви недобачав, спотикався й лаявся. Оврамський тепер уважно й запобігливо показував йому дорогу.
Коли обоє вийшли з плутаної і густої хащі, Горошко вже топтався на невеличкім муріжку з кущем рясних розрослих дубів край нього і роздував ватру. Він мовчки показав рукою на широкого пенька, що зненацька виріс із темряви в червоних язичках вогню. Професор поклав свого плаща й стека й, підсунувши капелюха, поглянув угору. І тільки тепер помітив, що захід ще й досі не погас, а догорав блідим половим вогнищем, де застряло кілька зірок. Там над дубами сунув Віз, а поблизу дражливо кричав в очереті деркач.
Оврамський постояв на му ріжку, неуважно озираючись, а далі мовчки посунув у густу лісову темряву, професор сів на пеньок і, озираючись, прислухався. Густа сутінлива тиша, ніби вислана темно-зеленим мохом, впліталась у глибінь лісу. Над головою у прикрапленім сажею небі пошептом гомоніли дуби, й тіні їхні кошлатим баговинням повзли до озера.
Поблизу в кущах густо й бунтівливо зашелестіло листом, на муріжок вийшов Оврамський і звалив великий оберемок дров. Горошко, поглянувши на нього, втішно засичав, відступаючи від ватри, і мерщій заходився ламати й класти їх на розведене й тепер зміцніле вогнище. Незабаром поскаржилось і засичало полінце, полум'я виросло в гоготливу купину, захилиталось, заспівало, радіючи нестримній волі своїй.
Озеро тоді взялося густою кривавою смолою, верхів'я прибережних дерев у ній важко застряли й скам'яніли, а стіна комишу зайнялася відблисками тої смоли й таємниче-моторошно шелестіла. І так само застиг і скам'янів давнім поганським ідолом Оврамський, пожадливо й приголомшено уп'явшись у густий кривавий поблиск озера. І тільки сам Горошко, вигинаючись і тупцяючи, щось таємниче ворожив біля вогнища. Оврамський раптом стрепенувся й, гостро повернувшись, подався знову до лісу.
— Принесіть ще один оберемок, та й годі! — сказав у темряву Горошко.— Що ми тут, кабана смалитимемо?
І, повернувшись до професора, що сидів ніби прикутий, чавунним монументом важко вгрузнувши в землю, засичав, відгороджуючись долонею від полум'я, й сказав примиренно:
— Те, ну й пече ж!
Нарешті він підійшов до професора й таємничим спокусливим голосом запитав:
— Ну що? Може, й черв'ячка пора заморити? Як ви, професоре?
Савлутинський здригнувся від цих слів і поглянув суворо:
— Закусить? Я не заперечую.
Він устав і пройшовся широким кроком по му ріжку. Озеро все ще горіло червоною смолою, але той огонь збився у велику надірвану кулю, а по ній брижилась і грала хвиля. Горошко раптом вирівнявся й закричав:
— Гоп-гоп-гоп! А-гов-гов!
Поодаль зашелестіло збентежено й буйно, ніби тікав зігнаний з логовища звір. Горошко надувся й закричав пугачем, потім повернувся до проЦ>есора й упевнено сказав:
— Іде! Можна розкладатись!
Професор запалив цигарку, кинув сірника на вогнище й, оглянувши спостережливо доглядача, трохи насмішкувато сказав:
— Аз вас, здається, чудовий куховар. Ви не тією дорогою пішли. Вам треба було йти в духовні.
— О, з якої це речі?
— Бо вони великі ласуни й глибокі матеріалісти на практиці.
Горошко на хвилину замислився, задивившись на захід, і, ніби сам до себе прислухаючись, розчулено й тихо сказав:
— Е, ні, професоре! Це, знаєте, тільки так зокола здається, оце смакування страв і так деяке ніби буйство. А як правду сказати, так усюди розщелини болять.
— Чого ж то так у вас? — прилагодливо поспитав Савлутинський.
— Та так, розумієте,— попортило, понівечило.
— Значить, ви, виходить, порчений чоловік? Порчена кров у вас, як кажуть селяни?
— От іменно — це як є в точку! Порчений чоловік, розумієте,— захоплено сказав Горошко.
— Гм! — в роздумі зауважив Савлутинський.— Тоді треба вам, знаєте, пустити кров.
— Що? — витріщився на нього Горошко.
Процесор, однак, знизавши плечима, ще переконливіше додав:
— Ну, звичайно, так, як дядьки коням пускають.
Та доглядач усе ще дивився на нього витріщено, не розуміючи, що саме хотів сказати проЦесор, і не знаючи, як йому повестись — чи прийняти це за жарт, чи образитись.
Тим часом із лісу, з темряви несподівано вивалився Ов-рамський і, бухнувши дрова, широко розправив плечі.
— Буде вже! Сідайте до гурту, будемо вечеряти! — сказав доглядач. Але Оврамський повернувся й заходився ламати паліччя й кидати його на вогонь. Швидко знову знялося величезне полум'я, і в його відсвітах усі троє видались за давніх-давніх ворожбарів ночі чи відьмаків, що точать ножі на нічні походи. Оврамський повернувся донизу й, прислухавшись, сказав:
— А тут чудово полювати. Сила курочок!
— Звідки ви їх бачите, Кононе Федоровичу?
— Ну, що ж тут такого! Плавають, літають, то й бачу.
— Сідайте краще до гурту, та спробуємо свійської курки! Горошко спритно вийняв три келишки, витер об хустку,
потім завзято ударив об долоню пляшкою горілки і нарешті, вибивши корок, заходився частувати.
Вечеря пішла жваво й мовчки, полум'я з вогнища так само виспівувало й тішилось із власної перемоги, комиші моторошно й застережливо шелестіли.
Під кінець вечері доглядач добре сп'янів і, запалившись, уперто говорив до професора:
— Вип'ємо ще, професоре! Нехай кепкують з нас ті, що дома не ночують. А ми тут будемо пити! І питимемо, й гулятимемо! Правда?
— Ну, ну! Наливай! — рішуче сказав професор.
— І наллю! Зараз і наллю,— сказав, заплітаючись у мові, Горошко і, полізши до кошика, вийняв нову пляшку.
— Пийте, їдять його мухи! Завтра будемо кров пускати, а сьогодні горілку пити. Йдьот! Я согласен на все. Я, значить, за коняку, а ви за коновала! Йдьот?
— Ідьот! Ідьот! Наливай сюди! —рішуче велів професор.
— Я на всьо согласен,— відповів Горошко і, похилившись до професора, докірливо сказав:
— Ви от хочете мені кров пускати, бо вона порчена. Ви як учений чоловік повинні дослідити все і взнати — чому вона порчена, а тоді вже радити, що з нею робити. Правильно я кажу?
— Ну, припустімо, правильно, то що далі?