А схід уже зайнявся густим полум'ям, що промовляло неспізнаною молодою тайною світу, а хтось унизу густо піддував сивим димом із люльки. Вперше почувся десь іздаля хрипкий і сонний звук трудового життя.
Тося одійшла в глиб кімнати, мерщій скинула з себе капота і заходилась обливатись водою. За хвилину вона була вже свіжа й рожева. Сині променисті очі її дивились весело і втішно.
На подвір'ї проголосило співуче й тривожно у дзвінок, в повітрі знялася сила найрізноманітніших хрипких сердитих голосів. Хтось затяжно й солодко позіхав, відчуваючи, як розварене тіло ще змагалося зі сном і передчуваючи тяготу наступного дня. А вже десь поскрипував віз, брязкало якесь знаряддя, гупали і ржали коні і неспокійно гомоніли люди.
Тося вийшла на подвір'я, пройшла поміж робітниками, зайшла далі до скверу і пройшла вглиб попід палісадничками, розташованими попри окремих будиночках. Вона йшла, роздивлялась і весело наспівувала так, ніби сьогодні їй, власне, не треба квапитись на працю, а можна гуляти, як у свято.
На одній з алей вона зустрілася з Горошком — саме як той, вийшовши із свого приміщення, вмивався надворі, рясно прискаючи водою. Помітивши її, Горошко звів свою розпатлану голову і від подиву майже приголомшено застиг у страшенно кумеднім вигляді з розпатланим чубом і широкою непідпере-заною сорочкою. Тося окинула його синім глузливим поглядом, тихо, по-чернечому лукаво усміхаючись, привіталась і пішла далі, тоді як доглядач витріщено проводив її очима.
Тося пройшла далі, у край парку, де вже починало заходити на пишний, урочисто-святковий літній день, і на це скоро-минуще весілля полетіла сила метеликів, кузьок, мух, а в траві дзвонили коники. Повітря починало нагріватись і великою теплою хвилею обіймало її, хоч вона стояла майже застигло.
І в цю саме мить несподівано й гостро промайнуло та сама маленька думка, навколо якої вона ходила вже довгий час. А тепер та думка, ніби блискавка, освітила усю глибінь, і вона враз до моторошного болю відчула глибоко в собі страшну порожнечу. І тоді хтось ударив знизу гарячою хвилею, що схопила за горло, як залізними пазурцями,— до того, що Тося почала неспокійно й злякано ковтати повітря. Далі, ніби сама себе злякавшись, вона зірвалась і пішла назад. З подвір'я знову вдарило в дзвоника. Значить, робітники виряджались у поле. Певне, було шість годин. Біля східців до головного будинку Тося завагалась, але далі махнула безпомічно рукою й пішла до загальної кухні, попрохала чаю, наспіх випила одну чашку і, взявши коня, виїхала в поле.
День казково-хутко розцвітав у літі, у великім п'янім потоці, що його гнав хтось густими сонячними струменями, виливаючи їх із золотих келихів, а в тих струменях кипіли густі криваві соки землі, і випарування їх п'яно гомоніло шумом денним.
В полі проривали й сапували "еліту". Ще по ранку дехто стиха наспівував, але більшість жіноцтва в рядах була задумана й зосереджена. Тим-то й на Тосю мало хто звернув увагу, як та під'їхала. Вона зійшла з коня, відчула свіжий зрання запах землі і сама від цього схвилювалась і встряла в роботу.
Але робота йшла дружно й певно. Тося оглянула молоді корінці, дала порядок, на якій віддалі їх проривати, далі пройшла в другий кінець ділянки. Там знизу, від лісу й річки, тягло ще густішим повітрям, але сюди воно виходило вже розпалене й лягало на плечі, як важка густо-фіалкова керея з золотою каймою і торочками. Під її вагою Тося стояла майже непорушно, відчуваючи, як ранішня думка знову гостро вколола в серце й краяла його до розпачу, до нестерпучого вогню в мозку,— як перемогти люту пристрасну волю крові, що кипить у золотих струменях сонця? Проте, звичайно, відповіді не було й не могло бути... Кінець синьої намітки на голові невгамовно майорів у повітрі, ніби кидаючи удалечінь комусь неясний знак чи поклик.
А тим часом гурт дівчат на сапуванні розламався, виспо-стеріг невеселу постать своєї "агрономки" і пустився на дотепні весільні примовки:
Ой здорова, дівчинонько! Чи була ти та й на вулиці? Чи була ти та й на вулиці, Чи не бачила козака мого? Ой як же я не бачила, Як я із ним женихалася, Хіба ж тобі не гикалося, Як ми з тебе насміхалися?
Тося, почувши той спів, повернулась, ніби спросоння впізнаючи в нім дотепи на свою адресу, нарешті й сама засміялась теплою болісно-розчуленою посмішкою й пішла до гурту. Очі їй горіли сльозами, а вона йшла й дивилась просто в гурт. Дівчата раптом обірвали співанки й засипали її дружним рясним сміхом, і вона впурнула в той сміх.
Проти тої великої сонячно-білої святочності дня серед поля в канцелярії день починався похмуро, невесело й нудно. До початку праці де-не-де в куточках ще точилися жваві розмови, але з дев'ятої кожен сідав за свою працю неохоче й в'яло, і тільки за вікнами білі сонячні полотнища з важким темно-зеленим тканням на них нагадували про глибоку силу свята але поклик той ледве доймав паперову метушню контори.
Професор сьогодні, як і звичайно, вийшов до селекційного кабінету тільки о десятій. Ідучи палісадниками, він байдуже помахував стеком, збиваючи з кущів росу й насвистуючи якусь мелодію. В коридорі станції він мусив, на жаль, цю веселу й сочисту мелодію обірвати. Тим-то в самім кабінеті він привітався похмуро й холодно, обережно поклав на шафу капелюха з палицею і зразу ж пішов до термостатів. Та вже за хвилину він зацмокав і протяжно засвистів. Сьогодні, як уже кілька разів і перед тим, лампи під термостатами були погашені.
— Те-те-те! Що за диявол? — промурмотів він глухо і, роздумливо насвистуючи, заходився пильно та пунктуально, як справжній учений, оглядати лампи. Однак все було як слід. Гасу в лампах вдосталь, ґноти ще чисті. Значить, хтось погасив, це ясно. Очевидно, хтось навмисно шкодив йому, розуміючи вагу цієї шкоди, значить, це зробив хтось із співробітників станції, але хто й чому?
Професор, так само поволі й роздумливо насвистуючи, непомітно оглядав співробітників кабінету, подеколи щось мурмочучи собі під ніс. Хто б міг це зробити все-таки? Серед робітників кабінету було кілька студентів-практикантів. Ця публіка, з вузівських взаємин з нею, видавалась професорові якоюсь потайною, нещирою й ворожою. Але, власне, з яких причин вона могла це зробити? Навпаки, тут, на станції, ці юнаки видавались дуже сумлінними й слухняними робітниками. Тоді хто ж? Не міг же справді цього зробити сам завідувач кабінету! І, переставши насвистувати, професор знову заходив біля термостатів, голосно сам з собою розмовляючи.