– То як ви сказали, Цезаре Калениковичу, бухгалтер – людина точна? Ха-ха-ха! Ріг у носорога на носі! Ха-ха-ха! – Раптом набрав солідного вигляду. Повернувся до бухгалтера: – Негайно треба встановити, де дівся другий ріг. Прийде комісія…
– Вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, комісії боятися нічого. Для комісії основне носоріг, штука, а не його роги. Для комісії він може бути й без рогів і без хвоста. Аби штука по книзі грала. Рога вони можуть і не побачити. Бо, вибачте за нескромність, носороги бувають і однорогі.
Директор великодушно жартує:
– Сподіваюся, що той один ріг не росте у них на спині.
– Ні-ні, Іване Йосиповичу. На носі, тобто на рилі…
Обидва заходяться сміхом. Ангеліна Соломонівна непорушно сидить і розглядає у дзеркальце свої брови…
Надворі сонячно. Алеями парку снують відвідувачі. Стоять перед кліткою лева. Розглядають усяке гадюччя.
Сміються з пустотливих ведмежат. Пильно вдивляються в очі мавпи, і мавпа пильно вдивляється в очі відвідувачів.
Майданчик для атракціонів.
Бабусі та онуки. Юнаки і дівчата. Літні й зовсім молоді пари. Мерехтить різнобарвний одяг. Лунає гамір і сміх. Час від часу вибухають хвилі оплесків.
Лавочка край алеї парку. Сидить на ній старенький скоцюрблений дідусь. Обіперся на костурець. Гріє на сонці свою сиву голову.
Повз нього, як дві сарни, проходять дві юні дівчини. Тугі перса. Стрункі, ніби виточені, ноги. Розпущене волосся. Як дзвіночки, дзвенять голоси.
Старий дивиться на них поглядом втраченої надії. Очі відірвалися від двох юних постатей і наповнилися смутком.
"Не надо печалиться – вся жизнь впереди…" – горланить гучномовець…
Сидить, скоцюрбившись, старий.
Пісня обірвалася. З гучномовця пролунало відкашлювання. Щось зашкварчало. Тоді:
"Громадяни відвідувачі нашого зоопарку! Будьте обережні з тваринами! Не підходьте до кліток! Не кидайте у звірів камінцями. Не дихайте на звірів горілкою. Не показуйте їм роги та інші фокуси. Пам’ятайте: роздратований звір дуже небезпечний. Не пхайте рук у звірячі пащі – це небезпечно для вашого життя.
Наведемо приклад. Громадянин Шкаралупка, апаратник заводу безалкогольних напоїв, встромив у клітку до лева голову. Лев не витерпів запаху алкоголю і повернувся до громадянина Шкаралупки хвостом. Але Шкаралупці було цього замало. Він схопив лева за хвіст і почав тягти. Лев повернувся і відкусив Шкаралупці обидві руки…"
З гучномовця знову попливло веселе:
"Не надо печалиться – вся жизнь впереди…"
Віддалік алеї, за кущами, стоїть Дракон. Вдивляється у людські обличчя. Насторожив вуха. Підняв вище голову. Побачив бородате лице чоловіка.
Чоловік виявився не тим, кого він чекав. Знітилися вуха. Опустив Дракон голову. Невдоволено тріпонув нею. Відігнав настирливу муху. Почалапкав далі. Набрів на табличку "ПО ГАЗОНАХ НЕ ХОДИТИ! ШТРАФ 10 КРБ.". Обминув її, пішов у протилежний бік.
Алеєю зоопарку йдуть Робінзон і Крузя. Наближаються до однієї вольєри. Підходять до другої. Щось між собою гомонять.
Зупинилися біля клітки зайця.
– Заєць-русак, – прочитав Робінзон.
– А може, це кріль? – засумнівалася Крузя.
– На кролеві шерсть інакша. А взагалі, є кролі, схожі на зайців. Здохне заєць – посадять кроля. Він же не скаже, що він не заєць.
– Чому він здохне?
– Зайці в неволі довго не живуть.
– То впіймають іншого.
– Скоро не буде кого ловити. Зараз на одного зайця по п’ять мисливців. І кожен з двома стволами. А то й з трьома.
Граються на майданчику ведмежата. Робінзон і Крузя стоять у натовпі край майданчика. Милуються пустунами…
Йде алеєю парку Дракон. Зупиняється. Ніби вдивляється в обличчя перехожих.
Контора дирекції парку. Все керівництво на своїх місцях. Директор, підперши рукою підборіддя, дивиться у відчинене вікно. Ангеліна Соломонівна вивчає фото з журналу мод. Цезар Каленикович читає:
– …Кінь масті гнідої, стать – кобила, вік – сім років, штука одна…
Директор відірвав руку від підборіддя:
– Шановний, я вас не розумію. Ми з вами дивилися через вікна, і ви запевняли, що це кінь. А тепер знову стверджуєте, що це кобила.
– Бачите, Іване Йосиповичу, вибачте за нескромність, у нас в парку з’явився ще один кінь. Кобила само собою. Спочатку я думав, що це Лупаченко виміняв кобилу на коня, але кобила на місці, і Лупаченко нічого не знає.
– Де ж тоді взявся кінь? Не прийшов же він відвідати зоопарк, подивитися на мавпу?
– Вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, але ніхто не знає.
Директор передражнює:
– "Ніхто не знає". А що, коли хтось забрав крокодила, а взамін залишив нам цю шкапу?
– Крокодил на місці, Іване Йосиповичу. І всі інші тварини на місці. І птахи, і навіть гадюки. А ось кінь хтозна-звідки взявся.
Директор до техніка:
– Ангеліно Соломонівно! Подзвоніть на прохідну, нехай Клава негайно зайде сюди.
Ангеліна Соломонівна ліниво відкладає журнал. Набирає номер:
– Алло! Прохідна? Клаву негайно до Івана Йосиповича!
З незалежним виглядом поклала трубку на вильчата.
У цей час Цезар Каленикович висмикнув з-за пазухи резинову трубку. Нахиляється. Кілька секунд активно працює його воло.
Директор стоїть лицем до вікна. Якусь хвилю панує тиша. Раптом її порушує легеньке:
Лугом іду, коня веду,
Розвивайся, луже…
Директор сідає за стіл. Висовує ящик, дістає пляшку. Потай наливає у склянку. Тоді знову демонстративно доливає з графина води і випиває.
– Знову вода не свіжа…
Поставив графин на підвіконня:
– Не міг же кінь на парашуті спуститися в нашому парку.
– Я теж так думаю, Іване Йосиповичу. Це ж якого парашута треба.
До контори заходить немолода жінка.
– Викликали, Іване Йосиповичу?
– Хто в зоопарк проходив з конем?
Жінка здивовано витріщилася:
– Побий мене сила Божа, не бачила. Може, це не на моєму чергуванні.
– Можете йти, – кинув сухо директор.
Жінка зникає за дверима.
– Ну, що накажете, шановний Цезаре Калениковичу, з тим конем робити? Оприходувати? Нема документів. Спитають: де взяли? Не оприходувати – прийде комісія, знайдуть, припаяють. Було таке у мене на м’ясокомбінаті. Знайшли зайву корову…
– Вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, є у мене пропозиція невелика. Давайте ухоркаємо його… Дамо вовкам, тиграм та іншій звірині. І вовк ситий, і кінці в воді.