До шкільних програм твори Степаниди Добромолець не входили, але вже на факультеті української філології педінституту вони вивчалися, і штудіювалися ретельно, навіть проходили окремим білетом на іспитах з укррадлітератури. Сам Шлойма на другому курсі писав курсову роботу з теми "Художні особливості зображення характерів поліських селян у романі-трилогії Степаниди Добромолець." Саме звідтоді він так гарно й закарбував у собі перебіг подій всіх трьох романів. Молода, свіжа, тренована пам'ять не опиралась, вбираючи в себе, мов губка, всі ці коллізії та перипетії. Через це в майбутньому Шлойма часом не міг пригадати деталей з короткої новелки Борхеса чи невеликої повісті Грабала, прочитаних набагато пізніше, але сюжети всіх трьох романів Степаниди Добромолець засіли в ньому назавжди.
Двері палати номер 22 рипнули і з-за них з'явився Самчук. Вся його службова зовнішність, з обличчям включно, променилась непідробною турботою, повагою й шанобливістю.
"Значить так, Шлойма Васильович. Вона зараз приготовиться, і ви зайдете. Ми з Миколою Івановичем вас тут підождем. Це другий етаж, вікна там в палаті зарешочені, так шо даже й не думайте, другого вихода, як у ці двері, у вас нема. Пробудете, скільки потребується, тільки так, шоб не дуже утомлять старушку. І не нєрвіровать. Соглашайтеся з усим, шо вона вам скаже, про шо не попросить. Вона лежить, не встає, так шо ви коло неї сядьте, на близькому расстоянії, шоб вона вас харашо чула й бачила. Все, давайте, заходьте. Помніть, ми тут, рядом, за дверима."
Шлойма потягнув на себе двері й увійшов у напівтемний зашторений простір палати. Приміщення було вузьким і довгим. Якась квітка – чи й не фікус – похилилась у горщику на застеленій газетою табуретці біля стіни, виділяючи кисень згідно свого рослинного призначення. А далі, біля вікна, в глибині палати, на високому ортопедичному ліжку лежала, виклавши руки поверх товстої пухової ковдри й підвівши йому назустріч розкошлану голову сама помираюча й вічно жива Українська Радянська Література. Повільними, обережними кроками, майже навпомацки у штучному сутінку палати Шлойма підійшов до узголів'я ліжка.
***
Це була величезна жінка, вагою, без сумніву, понад центнер. "Ніколи не думав, що вона така велика..." – майнуло у Шлойми в голові. – "Але ж і бачив я її кілька разів у житті, і тільки з відстані. Й років звідтоді минуло щонайменше тридцять." Туша в ліжку правильною куполоподібною горою здіймалась під ковдрою, ногами до заштореного вікна. Ліжко тоненько й жалібно поскрипувало, коли вона ворушилася. Сиве жорстке волосся на голові Степаниди Добромолець ще зберігало сліди завивки, карі очі з-під сивуватих брів дивилися серйозно, тверезо й цілком осмислено.
Шлойма нерішуче спинився біля самого ліжка, шукачи очима, де б тут можна було присісти.
"Сідайте ось тут. Петро, дай стільця людині." – промовила письменниця неголосно, але твердо й розбірливо. І тільки зараз Шлойма помітив, що в палаті є іще хтось. В ногах ліжка, скулившись і злившись зі шторами, сидів і неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловічок з борідкою на вилицюватому обличчі психіатра-невропатолога. Почувши звернені до нього слова старої письменниці, чоловік метушливо підхопився й вийнявши з-під ліжка біле судно, в якому щось плюскотіло, перехопив його шийкою вперед і прожогом вилетів за двері палати.
"Ось, тепер ми самі." – Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лівий бік, обличчям до Шлойми, від чого ліжко протяжно верескнуло. – "Тепер можемо спокійно поговорити. Як ви доїхали? Яка там у вас погода?"
"Дякую, нормально." – Фраза вискочила зі Шлойми без жодного осмислення, як стандартна відповідь на стандартне запитання. – "Погода... як зазвичай погода у вересні."
"Ви їхали сюди автобусом, чи потягом?" – наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумілим.
"Я приїхав автом. Автомобілем, Степанидо Порфирівно." – Шлойма підійшов ще на крок ближче й не питаючи дозволу легенько опустився на краєчок ліжка в ногах у письменниці, саме на те місце, де нещодавно сидів чоловік, називаний Петром, який щось довго не ніс обіцяного стільця.
"Автомобілем... Ви маєте свій автомобіль? У вас там письменник може дозволити собі мати власний автомобіль..." – в голосі старої письменниці бринів чи то смуток, чи то погано прихована заздрість. Шлойма вирішив обережно прояснити все до кінця. Степанида Добромолець підтяглась за бильце ліжка і підбила сама собі подушку під головою, щоб краще бачити співрозмовника.
"Ні, це не моє авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат."
"У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цікаво..."
"Можна... як усяку іншу річ." Розмова котилась якимсь незрозумілим, непередбачуваним руслом, але направляти її Шлоймі не хотілося.
"Ото ж бо й воно – як усяку річ! У вас там і людина стає річчю! І людину можна взяти напрокат! А особливо – жінку! Жінка у вас стає предметом торгу! Вона змушена продавати своє тіло, потоптувати власну гідність, жіночу честь!" – Степанида Добромолець вже не промовляла, а кричала ці фрази кудись вгору, у стелю, чи в зашторене вікно, так що Шлойма навіть подумав про можливу наявність якихось прослуховуючих пристроїв у палаті номер 22. Він не мав що відповісти на гнівні інвективи старої письменниці, та вони, начебто, й не дуже стосувались його особисто. Принаймні, якоїсь своєї вини за пригноблене становище жінок у світі він не почував.
Тим часом напад люті в Степаниди Порфирівни минувся так само раптово, як і накотився. Вона іще кілька разів гойднулась у ліжку і втихла, ніби коротка літня буря, на піку власної активності. Недовго помовчавши, стара письменниця продовжила сеанс запитань-відповідей:
"А скажіть мені, молодий чоловіче... Там, у вас, начебто, був колись, за часів моєї молодості... якийсь молодий, перспективний прозаїк. Прізвище його... прізвище на "а" закінчувалося. Причина... Плачина... Діброва... Мерега... Якесь таке прізвище. То я хотіла б у вас поцікавитись – він живий іще? Нічого з ним не трапилося? Що він пише тепер?"