Хвойда в перший же день сказилася, зірвалась і побігла у білий світ. Великий гурт людей бігав за нею по всьому селу, всі кликали й благали її на різні голоси зупинитись, бути слухняною, але Хвойда, зупинившись на деякий час перепочити й вислухати оті благання, позирала задерикувато-веселими очима, а далі кидалася ще затятіше. Коли переслідувачі розійшлися, Хвойда стала біля чийогось теляти, почала обнюхувати його і дозволила батькові підійти до себе та схопити за роги.
— Ну, це не корова, а кавалерійський кінь,— сказав батько. Й пожартував: — Шкода, що ти отому продавцеві могоричу не поставила.
— Я його розшукаю й покажу, як обдурювати! — гнівалась мати.
— А може, вона молока дає багато?
— Отака хвойда?
З того дня ми й почали називати її так, а не інакше, хоча колишній господар казав, що нібито вона завжди була Ластівкою. Але подумайте, яка вона Ластівка, з отакою вдачею?! Молока вона й справді давала не дуже багато, як сподівалися, і мати, яка думала копійку-другу виторгувати за сир чи сметану, вважала себе обкраденою.
Вже через якийсь тиждень Хвойда показала себе так, що про неї знало все село. Коли намірювалася зайти в шкоду на чужий город, то втримати її не могла жодна сила. Коли в полі їй хотілося напитись води, то зовсім не чекала, коли вирушить до водопою вся череда,— Хвойда задирала голову і йшла собі спокійно, а якщо за нею гнався пастушок, то Хвойда кидалася бігцем, пастушок починав перебирати ногами швидше, а вона — ще моторніше. Напившись, Хвойда спокійно поверталась до череди, а то залишалася пастись там, де їй більше подобалось. Не раз траплялося таке, що ввечері не поверталась додому, вирішивши переночувати в полях, і тоді доводилось вирушати на її розшуки.
Мати не раз плакала, проте це, звичайно, не допомагало. З плином часу ми все більше звикали до Хвойди, а вона, мабуть, до нас. Бо навіть тоді, коли пропадала на ніч і ми думали, що ніколи вже не побачимо її, норовиста корова все-таки поверталась, радуючи цим несказанно. Навіть батько чухав її між рогами й говорив:
— Здрастуй, кавалерійський конику.
Ми все-таки продали її. Про те, що корову треба продати, почалися розмови зразу ж, як вона з'явилась. Батько відмовлявся вести її на базар, кажучи, що не він купував. І одного разу мати таки зважилась, до сходу сонця вирушила з нею в район, а ввечері повернулася сама. Сказала:
— Коли питали, як звати, то я всім відповідала, що Ластівкою.
А ми ще довго журилися навіть за нею, за Хвойдою.
В ті роки корів на контрактацію не возили на автомашинах, як тепер. Це тепер наб'ють дощок на борт, заженуть у кузов худобу, свиней чи овець — і гайда, а вони тільки байдужо глипають по боках, ніби все життя тільки те й робили, що їздили то туди, то сюди. В ті роки, коли треба доставити в район на контрактацію (а простіше — на бойню) товар, то з колгоспу виганяли його раненько, гнали через села, через поля, поводилися делікатно й чуйно, щоб худоба у дорозі не схуднула, бо де ти потім позичиш тієї живої ваги?!
За планом колгосп мусив здати не так уже й мало, то відправляли на бойню не тільки справненький, тілистий молодняк, а й ту худобу, в якої вже випадали зуби і від якої було молока не більше, ніж від тих козлів, яких у колгоспах не розводили. Підійшла черга й Гондоли, яка успішно зіграла свою роль у піднесенні артільного поголів'я. Гнати її в район разом із іншою худобою випало на долю Максиму Гордійчуку.
Звичайно, вони вже давно купили собі іншу корову, яка виявилась і на молоко щедрою, і по паші неперебірливою. Звичайно, майже встигли забути свою дорогу Гондолу — її місце посіла в їхніх серцях та інша, про яку треба щоденно піклуватись, яку треба вчасно водити до бугая і вміло приймати отел. Звичайно, саме та інша стала для них найдорожчою.
Спочатку, женучи гурт, Гордійчук і не звертав уваги на стару Гондолу. Та коли захляла й почала відставати, він спинив худобу, щоб попасти. А сам підійшов до Гондоли, почав її пестити, а вона, опустивши роги, слухала. Багато споминів промайнуло у Максимовій голові, й мимоволі на очі навернулися сльози. І він сказав, ніби Гондола могла зрозуміти:
— Якось воно буде...
Хотів заспокоїти не тільки її, а й себе. Хотів зробити їй щось гарне, а не гнати отак на бойню, проте не знав, що саме.
— Якось воно буде...— мимрив собі під ніс, повільно просуваючись із гуртом худоби.
Поки доплентався до ближчого села, то таки надумав. Гондолу, яка ледве дибала, далі не пожене. їй-богу, вона на це не заслужила, їй-богу, Гондола заслужила на краще. Зоставить її в знайомої жінки, якій нелегко доводиться з дітьми без чоловіка, що загинув на фронті. Той чоловік був давнім Гордійчуковим товаришем, вони з ним колись в громадянську разом воювали. Що ж, Гондоло, перепочинеш у доброї жінки, оклигаєш, а там видно буде...
І чим важче вона йшла, тим легше ставало Максимові: таки хоче зостатись у добрих людей. Радів за неї, наче за сестру,— що зможе пристроїти її, що не так уже і кепсько їй житиметься, бо доглядатимуть, марно не кривдитимуть. А допитуватимуться в колгоспі, де подів Гондолу, то скаже, що впала там-то й там, мабуть, і здохла зразу ж, бо стара вже та нікудишня.
— Якось воно буде,— повторював Гордійчук, зупиняючи гурт біля знайомої садиби та вилучаючи з гурту Гондолу, місце якої в його серці, виявляється, жодна інша корова так і не змогла зайняти,— воно належало тільки їй...