Тільки ж як без Світланки? Це ж буде зрада з її, Тониного, боку.
Раптом Марина Петрівна каже:
— Тонечко, Світланчина мати писала, якщо ти захочеш, вона поклопочеться, щоб тебе перевели до ленінградського дитячого будинку. І ти приходитимеш до них у гості, до Світланки.
Тоня здригається, якийсь час мовчить, а потім каже тихо:
— Ні, я хочу тут, дома лишитися.
Марина Петрівна міцно пригортає до себе дівчинку і каже:
— От і добре, рідна моя дитинко. Ходімо швидше, скажемо, щоб принесли сніданок, а то незручно примушувати гостю чекати до обіду.
А в кабінеті Світланка сидить на колінах у матері незвичайно серйозна і докладно, як доросла, розповідає про те, як їх прийняли у піонери, і через кожні два слова: "Ми з Тонею", "Я з Тонею", "А Тоня казала"...
Мати слухає тільки її голосок і наче нічого не розуміє. Час від часу вона витирає сльози, задає одні і ті ж питання по кілька разів.
— А ти добре вчишся?
— Еге, я ж кажу, в табелі у мене тільки дві четвірки, а у Тоні всі п'ятірки. У мене з арифметики і з англійської мови.
— Ти вже вчиш англійську мову? — дивується мати.
— Аякже! Я ж уже в третьому класі. Ми з Тонею з самого першого класу сидимо вдвох на парті. Нас хотіли розсадити, так я плакала, і нас не розсадили.
Світланка чомусь уникає в розмові слова "мама", але ось раптом несміливо каже:
— Мамо... — І Зося вся тремтить від хвилювання, почувши вперше це слово. — Мамо, а нам з Тонею треба повні квитки брати, чи можна один на двох?
— Які квитки? — не розуміє мати.
— Ну, на поїзд до Ленінграда?
— А-а,— червоніє мати,— ні, тобі досить півквитка.
— І Тоні півквитка. От і виходить цілий. Я ж їй казала, що нам одного квитка досить,— сміється Світланка.
— Ти дуже хочеш, щоб твоя подружка їхала до Ленінграда? Вона згодна, щоб її перевели в який-небудь ленінградський дитячий будинок? — питає мати, не знаючи, що листа Світланці прочитала сама Марина Петрівна без останніх слів.
— Чому в дитячий будинок? — не розуміє Світланка. — Вона ж поїде до нас, додому.
— Світланочко,— каже мати,— у нас дуже маленька квартирка, твоє ліжечко ми поставили поруч з ліжком твого маленького братика Світика.
— Та ми можемо вдвох спати! — заспокоює Світланка матір і сміється знову. Подумаєш, біда, спати вдвох з Тонею! — Коли чергові не бачать,— каже вона таємниче, — я завжди до Тоні в ліжко перелажу, особливо взимку. Тільки Марина Петрівна не дозволяє, і ви їй не кажіть.
— А чом ти кажеш мені "ви"? — всміхається мама.
— Я ще не звикла,— ніяковіє Світланка і чомусь смутніє.
— Там дуже хороші дитячі будинки, в Ленінграді,— каже мати,— і згодом ми зможемо Тоню перевести туди.
Світланка не відповідає нічого.
— Ну, розкажи ж мені ще що-небудь,— просить мати.
Але Світланка вже не знає, про що розказувати. Саме заходять Марина Петрівна з Тонею.
— Прошу вас, ходімте перекусите до обіду. Світланочко, запрошуй маму до їдальні, а потім відпочинете з дороги.
— Тоню, можна тебе на хвилину? — раптом просунулася в двері голова Каті.
— Тоня з нами! — схопила Тоню за руку Світланка.
— Я зараз прибіжу! — кинула їй Тоня і, не дивлячися в очі, побігла до Каті.
Каті потрібно було негайно оформити стінгазету. А Ася і Льоня хворі, і Надя — усі художники як змовилися.
— Ну, нівгодинки, Тосько, добре? А то я не встигну уроки вивчити. Потім чергова Ліна Павлівна попросила допомогти купати малят.
Потім треба було вчити уроки!
Світланці дозволили не вчити. Але вона теж сіла.
— Я завтра ще піду в школу,— сказала вона,— і, може, мене викличуть. Я швидко вивчу, поки... мама спочиватиме...
І вона сиділа, як завжди, поряд з Тонею і старанно переписувала вправи з граматики, потім розв'язувала задачки. Інколи поглядала на Тоню сумними очицями і нічого не казала. Тоді Тоня, бачачи, як вона мучиться, сказала сама тихо:
— Ти не сердишся, що я не поїду в Ленінград? Я не хочу в чужий будинок.
І тоді вони обидві заплакали. Але підійшла Леночка і сказала спокійно, хоч сама трохи не заплакала:
— Ну, от дурненькі! Ви ж листуватиметесь, і ми всі з екскурсією поїдемо до Ленінграда і приїдемо до Світланки в гості.
Але всі, навіть хлопці, розуміли, що обом подругам дуже сумно і ця гостя не принесла їм радості, як усі матері, що приїздили за знайденими дітьми.
Другого дня стало трохи спокійніше, хоч Світланка була або незвично серйозною, або розгубленою. Лена, Катя, Марина Петрівна і Маша з Ліною Павлівною догадувалися, як насправді їй сумно і що вона лише стримує себе.
Правда, другого дня увечері "мама Зося" із Світланкою, Тонею, Зіною і Надею їздили до міста. Дівчатка показували їй Київ, і всі трохи розвеселилися.
Але третього дня несподівано знайома нам моторна поштарочка принесла телеграму на ім'я Світланчиної матері. Та страшенно злякалася. Щось із Світиком, майнуло в голові, або з чоловіком. Але те, що вона прочитала, водночас і заспокоїло, і приголомшило її. Вона прочитала: "Привозь обох дівчаток. Одержав персональну пенсію. Цілую дочок. Тато".
Коло неї з'юрбилися зацікавлені діти — Світланка, Тоня, Катя, Лена, Зіна, Ася, Льоня, Баня.
— Що трапилося? — спитала стурбована Леночка.
— Ні, нічого. Чоловік пише, щоб і Тоню привезти. Поїдеш, Тонечко, з нами? Тато кличе. І вона прочитала: "Привозь обох дівчаток. Цілую дочок. Тато".
Тоня поглянула на благальні очі Світланки, на ясні і строгі очі Каті, рідні, ласкаві очі Леночки, на схвильовану Машу, Ліну Павлівну, всіх дітей, на Марину Петрівну,— похитала головою і повторила те, що сказала вчора, тільки голосно і зовсім спокійно:
— Ні, я дома лишуся,— і додала: — Я вам писатиму — і Світланці... і татові.
Їй на одну мить здалося, що справді там, далеко, — її тато. В усякому разі, вона вважатиме його своїм татом!
І всім одразу стало легко, і навіть Катя, яка весь час суворо поглядала па Світланчину матір, раптом усміхнулася і сказала:
— Ми приїдемо влітку, шефи обіцяли таку екскурсію відмінникам!
— Я приїду обов'язково! Я так старатимуся, щоб і мене взяли, — сказала Тоня Світланці, взявши її за руку.
Два дні, які ще прожила в будинку "мама Зося", були вже зовсім спокійні. Тепер, навпаки, всі намагалися розважити і чимось догодити Світланці. І Катя з Леною навіть призналися одна одній, що вони непевні, як там буде Світланці, але Ліна Павлівна їх заспокоїла: