— Відомо в чому. Дитину здати, — каже зневажливо тоненька, з вищипаними брівками Зося.
— Ви сказали їй, що треба звертатися до товаришки Підгайної?
— Вона не хоче й слухати, каже, що тільки до вас. Така настирлива, неприємна жінка. — Зося гидливо стулює губки. — Просто не дає спокою.
Саша докірливо дивиться на неї.
— Може, їй уже надто тяжко, — каже вона. — Не можна так ставитися до людини. Нехай зайде. — Саша дивиться на годинник. — За п'ять хвилин я маю вийти до обкому, але я, гадаю, встигну з нею поговорити.
До кімнати заходить жінка років під п'ятдесят з немовлям на руках і одразу починає вивертати з кишені якісь папірці і розповідати швидко, довго і заплутано. Саші важко стежити за ходом розповіді, але всі історії такі схожі, ці страшні історії, в яких чоловік загинув на фронті, хату спалили, жити ніде, сама хвора.
Саша раптом подумала — надто стара жінка. Говорить вона без упину, і справді в ній є щось неприємне, чи бігаючі очі, чи верескливий голос з якимись неприродними вигуками.
Вона раптом розгорнула хустку, і звідти визирнуло крихітне місяців трьох дитинча, кругловиде, охайненьке, з темними брівками.
— Як ви її не приймете, — казала жінка, — я однаково її десь лишу, а сама під поїзд кинуся!
Саша переглянула документи, не знайшла жодного потрібного, — всі були не до діла, — подзвонила і сказала Зосі:
— Випишіть ордер до будинку № 1.
— До "Дитинки Єзус"? — спитала раптом жінка.
— До будинку немовлят № 1, — повторила спокійно Саша. — Звідки ви знаєте "Дитинку Єзус"?
— Я там бувала у своєї тітки до війни, ще за поляків. Вона служила убиральницею. Хай вас пан Єзус за це нагородить, що ви врятуєте мою цурочку.
Ні, щось таки було в ній неприємне! Але Саша свідомо вирішила — тим більше дитинку слід взяти. Така мати (чи мати?) може зробити що завгодно.
Зося незадоволено писала відношення до будинку немовлят, але Олександра Самійлівна лагідно, як вона одна вміла, трошки змовницьки посміхнулася. Мовляв, ви праві, дівчинко щодо жінки, але дитина — зовсім інша справа.
І Зося примирливо кивнула їй завитою голівкою.
Треба було поспішати, нарада мала вже початися.
Саша застебнула портфель. Лист лежав там. Як хотілося його швидше прочитати! Але й по дорозі не можна думати ні про Галину, ні про те, що зв'язане з нею — дуже рідне, але дуже далеке зараз від неї, бо на нараді, напевне, стоятиме питання про доукомплектування дитячих будинків репатрійованими дітьми. Після наради — негайно в будинок № 3, де дизентерія, щоб усе перевірити самій.
Додому Саша повернулася біля дванадцятої, зовсім без сил. Дочка Ярина спала.
Уже в ліжку Саша дістала листа від Галинки. І одразу перед очима виринула подруга — круглі сірі очі, інфантильний вигляд, вся вона така легка у взаєминах з людьми, сентиментальна, смішна і щира.
З Галиною разом кінчали педагогічний інститут, але потім Саша пішла ще на медичний, а Галинка після року роботи в дитбудинку несподівано для всіх, крім свого батька — старого театрала, — пішла в театральну студію і стала актрисою театру юного глядача. Коли подруги і рідні побачили її на сцені, всі одразу зрозуміли, що це справді її шлях. Саме актрисою і саме дитячого театру.
Була у Галинки вже своя сім'я, діти, а на сцену все виходила тоненька дівчинка або навіть стрункий хлопчина, і юний проникливий дзвінкий голос брав за серце кожного.
До неї інколи за куліси приходили знайомитися хлопці — шибеники і урвиголови, але захоплені театром, і були дуже розчаровані, коли до них виходив не хлопець, їхній ровесник, а гарно вдягнена жінка. Перед війною вона одержала звання заслуженої артистки і орден. Школярі влаштували їй овації, і після вистав додому її завжди проводила велика юрба дітей.
— Оце слава! — сміявся її чоловік. Він завжди радів за неї, бо був. закоханий в свою дружину все життя. І завжди питав усіх її подруг: — Ви любите Галинку?—І дочці теж казав: — Танька, дивись, яка у тебе мама!
У них було завжди затишно, весело. А тепер вона лишилась сама.
Цей великий, докладний лист — про що він тільки не розказує Саші! І дивно — життя Галини зовсім не здається нещасним відгомоном минулого. Знову театр, нові п'єси, нові ролі (подумати тільки, вона ще грає дівчаток і хлопчиків!); студії молоді, з якою треба працювати, навчання Андрійка, успіхи Тані, і — несподівано для Саші — багато громадської роботи. Дитячі будинки. Розшук дітей. Смішна Галина. Вона в розпачі від однієї дитини, яку мусить розшукати. Якогось семирічного Ясика...
Доля сотень дітей зараз в руках Саші.
Рука тягнеться за олівцем, і вже напівсонна Саша записує у блокнот: Ясик з Білорусії. Приблизно сім років. Мати і батько партизани. Медпрацівники. Лишався з бабусею під Вітебськом.
* * *
Хоча це місто однієї з західних областей України було для Саші новим, незнайомим, але, прибувши сюди у 45-му році, Саша ніби повернулася до свого власного дому і в цьому домі почала наводити порядки.
Цей її власний дім був дуже великий і вимагав неабиякого напруження сил і енергії. У цей "дім" входило кілька будинків для немовлят, дитбудинки для дошкільнят, дитячі лікарні, жіночі консультації, курси охматдитівських сестер.
Після походів, військових госпіталів, тяжкопоранених, операцій, перший час їй здавалися ляльковими і ці білі ліжечка, і інші дитячі меблі, і ці крихітні створіння. Але... "запах пелюшок і ти — дома", трохи презирливо сказала дочка Яринка.
Коли Галинка вперше побачила Сашу після довгої розлуки, вона скрикнула:
— Сашо, рідна, ти зовсім не змінилася. Ти навіть помолодшала! Тільки ти зовсім сива... Ну, та нічого, я тебе сама підфарбую.
Саша засміялася і похитала головою на таку легковажність. Так і лишилися сиві коси, закручені над вухами — давня студентська зачіска, і молоде спокійне обличчя з лагідною усмішкою.
Сиві коси пасували до її впевненого голосу, до точних розпоряджень, коли вона без метушливості, ніби передбачаючи всі несподіванки, обходила свою нову родину.
— Угу-гу, — багатозначно мугикали місцеві лікарі і перешіптувалися між собою: — Пані доктор розуміється на дітях.
До її приходу намагалися, щоб усе блищало й щоб загорнуті діти лежали, як лялечки.