і бився головою об борт. То була його плата батькові й матері, його любов, його горе й голосіння по них...
Хлопець лежав на дні човна, не підводячи голови, Не розплющуючи очей. Йому нікуди було дивитися і нікуди було подітися. Кругом так само розстелявся білуватий туман, і лише море цього разу нерішуче ворушилося, похитуючи і крутячи човна на місці.
Кириск плакав, журячись і картаючи себе за те, що заснув, що коли б він не заснув, то ніколи б і нізащо не пустив би батька, вчепився б руками й зубами і не відпустив би його, хай би вони загинули разом, хай би скоріше померли від спраги й голоду, але тільки не залишатися б у цілковитій і страшній самотині. Сварив і картав себе, плачучи, що не прокинувся, не схопився й не закричав, коли вночі раптом він відчув, як сильно шарпнувся й захитався човен від різкого поштовху. Хіба він допустив би, щоб батько кинувся в море! Хіба він не кинувся б з ним разом у ту чорну прірву!
Потім він ніби поринув у хворобливу дрімоту, плачучи и трясучись усім тілом. І через деякий час з новою силою, немов надолужуючи за свій відступ перед горем, почався напад спраги. Він навіть у сні відчував, як знемагав і мучився од безводдя. Спрага долала, спрага терзала й душила його. Тоді він майже наосліп доповз до барила й побачив, що чіп трошки послаблений, щоб легше його було вийняти, і ківш був поруч. Він налив собі води й, ні про що не думаючи, напився, рознімаючи тим злиплі губи й спазми горла. Хотів ще налити й ще випити, але передумав, зумів спинити себе. Водички залишалося ще разів на два попити...
Потім він сидів сумний і думав про те, чому батько пішов, не сказавши нічого. Разом же з батьком йому було б легше втонути, аніж тепер, коли самотність і страх скували його руки й ноги і коли він так боїться переступити за борт човна. Він вирішив, що зробить це, як тільки набереться сили...
Було вже опівдні, а може, й трошки після полудня. Так здавалося Кирискові, коли він дивився на посвітлілі тони туману. Отже, сонце сяяло десь у зеніті. Однак сонячне проміння поки що не пробивало товщу Великого Туману в його великій заціпенілості над океаном. Туман рідшав, ставав голубуватим, наче дим від сухих дров. І все одно далі як за двадцять-тридцять сажнів нічого не можна було виразно розгледіти, крім темної гойдливої води навколо.
Пливти було нікуди, та він і не зорудував би тепер веслами. Він із смутком подивився на батькові й Милгунові весла, акуратно розставлені по бортах. Човен плив тепер сам собі, рухаючись у тумані в невідомому напрямку. І з усіх боків обступала хлопця самотність, і кругом панував гнітючий страх, що обсипав душу морозом.
Пізніше, надвечір, йому нестерпно захотілося пити. І в голові паморочилося від голоду й кволості. Йому не хотілося ні рухатись, ні дивитися кудись. Та й нікуди і ні на що було дивитися. І навіть важко було добратися до барила. Він поповз— на колінах і зупинився від утоми. Кириск розумів, що незабаром не зможе й рухатися. Він підніс до обличчя руку і вжахнувся: рука його стала тоненька, зменшилася, мов висохла шкурка бурундучка.
Цього разу він напився більше, ніж слід було. Тепер води лишилося на самому дні, ще на раз, і на тому питву буде край. Ні краплини. Але йому тепер усе стало байдуже. Однаково хотілося пити, невтолимо хотілося пити. Гострота голоду притупилась, і в шлунку засів тяжкий біль, що нив і не втихав.
Хлопець кілька разів непритомнів, потім знову прочуму-вавсь. А човен рухався сам собі, плив у тумані, його тягли течії, що невідомо коли ожили.
Був момент, коли він справді мав намір кинутися в море. Але сил забракло. Звівшись на коліна, повис край борту. І так висів, витягши руки за борт, але не маючи сили викинути тіло своє з човна. Потім він знесилів так, що навіть не пробував допити решту води з барила.
Він лежав на дні човна й тихо плакав, кличучи свою мишку-напувальницю:
Синя мишко, дай мені води!
Але синя мишка не появлялася, і тільки ще дужче хотілося пити. І знову пригадалося йому те літо, коли він голий купався в струмку. Було ж йому тоді років сім., не більше. Літо стояло того року жарке. На узліссі таки добре припікало. Там вони збирали ягоди. А потім купалися. Мати й сестра її теж купалися. Вони не дуже-то соромилися його. Пороздягалися обидві й, смагляво вилискуючи стегнами, затуляючи долонями груди, боязко ввійшли в стружок. І чудно скрикували, верещали, хлюпаючись у воді. А коли він бігав уздовж струмка й стрибав з берега в воду, вони потішалися над иим, аж падали, особливо мати. "Глянь, глянь,— казала вона сестрі,— як вій схожий на нього, викапаний батько!" І ще щось вони говорили-,, пустотлива перешіптуючись і загонисто сміючись... А вода текла в струмку нескінченним потоком, і її можна було пити досхочу і купатися в ній скілько завгодно...
Синя мишко, дай мені води!
Увижалося йому, що він знову біля того струмка. І ніби знову в жарке літо купається в ньому голий. Ось він біжить берегом, стрибає в потік, але не відчуває прохолоди струменя. То якась невловна, нематеріальна вода, то туман. Він купається в тумані. Йому холодно в такій воді. А мати не сміється, а плаче. "Поглянь, поглянь, як він'схожий на нього!" — каже вона комусь-і плаче, гірко плаче... Сльози її солоні, вони спливають по обличчю...
Вночі Кириск прокинувся від хитавиці й шуму хвиль за бортом човна. Хлопець тихо скрикнув — він побачив над собою зірки! Вперше за всі ці дні. Вони високо блищали в темному небі, в розривах хмар, що мчали над морем. І навіть місяць кілька разів показувався, швидко пірнаючи в хмари.
Хлопчик був приголомшений — зорі, місяць, вітер, хвилі — життя, рух! І хоч туман ще тримався стовпищами і, коли човен потрапляв у такі місця, все знову поринало в каламутну млу, тривало це недовго. Рушив Великий Туман, вийшов з заціпенілості, розповзався по світу, гнаний вітром і хвилями.
Хлопець дивився на зорі із слізьми на очах. Він не мав сили взятися за весла, він не знав, як знаходити дорогу по зорях, він не знав, куди йому пливти, він не знав, де він і що чекало його попереду, і все одно він був радий, що чує шум невгамовних хвиль, що вітер ожив, що човен плив по хвилях.