— А мені плювати на твій туман, чуєш ти, Бородатий Емраїне!— заговорив він, роздратовуючись.— І я хочу, щоб ми пливли швидше! Ворушися, Борода, греби, не спи, чуєш ти! Мені плювати на твій туман!— І при цьому Милгун став різко налягати на весла.— Ану, нагрібай! Нагрібай!— вимагав він.
Емраїн не захотів озлоблювати Милгуна, але його, зачепив Милгунів тон, і він теж прилучився до цієї безглуздої гри.
Човен плив усе швидше й швидше. Він напропале мчав ривками крізь туман, невідомо куди й невідомо чого. А Милгун і Емраїн, не поступаючись один перед одним, оскаженіло гребли й далі в якомусь дикому, несамовитому шалі жорстокості, ніби вони могли випередити туман, вирватися з його безмежжя.
Мелькали лопаті весел, розвіваючи бризки, що косо летіли з них, шуміла вода за бортами, нахилялися й зводилися залиті потом ошкірені обличчя веслярів, які то падали, згинаючись, вимахуючи веслами, то з силою розгиналися, впираючись веслами в воду...
То вдих, то видих, то вдих, то видих... Вдих, видих, вдих, видих...
Туман — попереду, туман — позаду, туман — навкруг.
— Хана, хана! 1 — ніби вихаркуючи, люто піддрочував, вигукував Милгун.
Спершу Кириск пожвавішав, піддався омані руху, але потім збагнув, як це все марно й страшно. Хлопчина злякано дивився на старійшину Органа, чекаючи, що той спинить ДІЮ безглузду гонитву. Але той ніби відсутній був — задумливий погляд його блукав десь осторонь, на обличчі застиг відчужений вираз. І чи то старий плакав, чи то звично сльозилися очі — обличчя його було мокре. Він
Хана — давай, ану лишень!
нерухомо сидів на кормі, ніби й не відаючи про те, що відбувається.
Човен же плив, гнаний напропале крізь туман, невідомо куди й невідомо чого...
— Хана, хана!— одчайдушно лунало в тумані.— Хана, хана!
Так тривало досить довго. Але поступово веслярі стали видихатися, поступово зменшувалася швидкість. І незабаром вони поопускали весла, голосно дихаючи, давлячись од задухи. Милгун не підводив голови.
Так настало гірке протверезіння. Туману вони не випередили, за межі його не вискочили, все лишилося, як і було: мертва хвиля, цілковита невідомість, суцільна непроникна імла. Лише човен і далі ще деякий час плив і крутився з розгону сам по собі...
Навіщо було це робити? Для чого? А що виграли б вони, коли б стояли на місці? Теж нічого.
Кожен, либонь, думав про це. І тоді Орган сказав:
— Послухайте тепер мене.— Слова свої він викладав спроквола, можливо, зберігаючи тим свої сили — адже він уже не пив, не їв другий день.— Можливо,— міркував він,— туман продержиться ще багато днів. Бувають такі роки. Випадки такі бувають. Самі знаєте. Сім, вісім, а то й десять днів лежить туман над морем, як мор над краєм, як хвороба, що не піде геть, поки не вийде строк. А який її строк, про те ніхто не знає. Якщо туман цей з тих, то доля наша тяжка. Юколи зосталося зовсім мало, та й навіщо вона, коли немає води. А вода наша — ось вона!—: І він побовтав у барилі тим, що залишилось. Вода вільно хлюпала десь на долоню-півтори вище дна.
Всі мовчали. І старий вмовк. Ясно було всім-, про що він хотів сказати: пити воду тільки раз на день, на самому денці ковшика, щоб вистачило надовше, якщо пощастить здолати, перечекати напасть туману. А відкриється море, з'являться зірки або сонце — тоді видно буде, а раптом і поталанить добутися до землі.
Отож так воно складалося. Іншого виходу й не могло бути! Проте.легко сказати — перетерпіти, і те, що людина розумом приймає, не завжди приймає її плоть. їм, стражденним, зараз хотілося пити, негайно й не на денці, а багато, дуже багато хотілося води.
Орган розумів безвихідь, і найтяжче було йому самому. Старий висихав на очах. Пооране складками й зморшками темно-брунатне обличчя його з кожною годиною ставало все чорнішим і все більш суворішим від болю, що йшов ізсередини. В засльозених очах з'явився напружений гарячковий відтінок — нелегко було старому примусити себе терпіти такі муки. Але поки що, зберігаючи в собі силу духу, він тримався, як тримається на корені дерево, що вмирає. Проте так не могло довго тривати. Коиче треба було висловити все, що хоч найменшою мірою мало вагу для їхнього порятунку.
— Думав я про те,— вів далі він,— що треба весь час придивлятися й прислухатися до повітря — чи не пролетить часом агукук Агукук —— єдиний птах, що літає над морем у таку пору. Якщо ми перебуваємо десь між якимсь островом і землею, то політ агукук може вказати нам путь. Будь-який птах у відкритому морі летить"тільки по прямій дорозі. Нікуди не звертаючи, тільки по прямій. І агукук також.
— А якщо ми не перебуваємо між островом і землею?— похмуро запитав Милгун, так само не підводячи голови.
— Тоді не побачити нам агукук,— знову ж спокійно відповів Орган.
Кириск хотів уточнити, а чого, мовляв, агукук літатиме над морем, яка у неї, сови, потреба така, але Милгун випередив його.
— А якщо агукук забуде пролетіти над нами, га, аткичх,— похмуро насміхався Милгун,— а надумає пролетіти стороною, он там де-небудь, тоді як?
— І тоді не бачити нам її,— знову ж спокійно відповів Орган.
— Отже, не бачити?— дивуючись, озлоблювався Милгун.— Виходить, і так і сяк, але агукук нам не бачити? То чого ж, питаю, нам стовбичити тут?— озлоблюючись усе більше, бурмотів Милгун, потім гучно зареготав і змовк. Усім було не по собі. Всі мовчали, не знаючи, що робити.
Милгун тим часом щось надумав. Вибив ударом долоні спіднизу весло з кочета, потім виліз чогось на ніс човна і став там на весь зріст, балансуючи веслом. Ніхто нічого не сказав йому. І він ні на кого не звертав уваги.
— Е-ей, ти, суко!— закричав він у гніві.— Е-ей, ти, Шамане вітрів!— погрожуючи веслом, кричав він щосили в туманну імлу.— Якщо ти володар вітрів, а не падло собаче, то де твої вітри? Чи ти здох у барлозі своєму, суко, чи обложили тебе пси з усього світу, і не знаєш, которому
Агукук — полярна сова.
підставляти, чи скліщуєшся з усіма підряд, суко, і ніколи тобі вітри підняти, чи забув ти, що ми тут, у тумвні гиблому, наче в ямі, сидимо? Чи не знаєш ти, що з нами малий, як же так?! Він хоче пити, він хоче води! Води, розумієш?! Я ж тобі кажу, з нами малий, він уперше в морі! А ти так з нами вчинив?! Хіба це чесно? Відповідай, якщо ти володар вітрів, а не тюленяче лайно смердюче! Посилай свої вітри! Чуєш? Забирай тумани собі під хвіст. Ти чуєш мене? Посилай бурю, собако, найстрашнішу бурю — Тлангі-ла посилай, суко, перекидай нас у море, нехай хвилі поховають нас, суко паршива! Ти чуєш? Ти чуєш мене?! Плювати мені, плюю і мочусь я в твою морду кошлату! Якщо ти володар вітрів, посилай нам свою бурю, потопи нас У морі, а ні — ти сука остання, а я пес, ще один пес, тільки я на тебе не стану, на ось, осьо, на тобі, на, на, з'їж, удавись!