Рябий пес біжить краєм моря

Сторінка 11 з 26

Чингіз Айтматов

— Звідки її пре? — бурмотів Орган, невдоволено озираючись навкруги.

Тепер вони пливли в напруженні, чекаючи з кожним помахом весла, що ось-ось виткнеться попереду земля — Середній Сосок, найзручніший і найнадійніший із Трьох Сосків.

Тим часом небо прояснилося, і навіть сонце знову виглянуло з краю моря, а може, з самого краю світу — так далеко й неправдоподібно це було. На сонце можна було дивитися просто, не одвертаючись. Чітко окреслене й налите багровістю, сонце вже згасало, тьмяно червоніючи, в тій далекій багрово-імлистій стороні. Трохи відкрилося небо, і знову світло та спокій запанували в світі. І цього було досить — зразу спало напруження. Люди в морі вже тішилися притулком і відпочинком на острові.

— Потерпи ще трохи, і Середній Сосок з'явиться попереду,— сказав Орган Кирискові, що сидів поруч, і підбадьорливо поплескав його по спині.

Хлопчині давно хотілося пити, але він поки що стримувався, з дитячою наївністю своєю неухильно дотримуючись батькової заборони. Той ще напередодні сказав йому, що в плаванні питної води завжди обмаль, не можна пити так, аби пити, як дома. Навіть на островах, на всіх трьох, ані краплини прісної води. А в човен зайвий вантаж брати теж не можна. Пий тільки тоді, коли всі п'ють.

У той світлий проміжок, коли раптом у прояснілій далині визирнуло сонце, хлопчик відчув доброту старого Органа.

— Аткичх! Пити хочеться дуже! — сказав він, мужньо усміхаючись і поглядаючи на батька.

— О-он що! — тямущо усміхнувся Орган.— Після такої печінки то й не диво! Звичайно! Та ми ж усі хочемо пити, га?

Ємраїн і Мнлгун згодливо закивали у відповідь із своїх місць. І це обрадувало Кириска — отже, всі пити хочуть, не тільки він.

.— Ну, що ж, коли так, потішимо себе водичкою, а тоді й закуримо! — 3 цими словами старий Орган заклинив стернове весло, підняв з дна човна барило з водою, поставив його зручніше й заходився націджувати через жолобок у луджений ізсередини міцний ківш. Вода була холодна, світла — із джерела набирали, якраз на протилежному від моря схилі Рябого Пса. Там вони найбільше люблять брати воду, вона завжди чиста, смачна. Влітку травами наполосканими пахне і сирою землею.

Ківшик підставив під цівку Кириск. Дуже хотілося по-скоріше напитися. І коли ківшик наповнився наполовину, старий Орган заткнув дірочку чопиком.

— Ну, пий! — сказав він Кирискові.— А тоді напоїш і всіх. Не розхлюпуй,— попередив він.

Кириск пив спершу пожадливо, а потім повільніше і тоді відчув, що вода вже трохи тхне набухлим деревом.

— Напився? — спитав Орган.

— Напився.

— По очах бачу — не зовсім. Ну, хай так і буде. Ще дам трошки. Печінка — штука сильна. Коли б на землі були, випивай хоч повне відро,— говорив старий, цідячи Кирискові на дно ківшика.

І тоді він напився досить і збагнув справедливість слів, які чув від дорослих у таких випадках: ох, мовляв, на душі одлягло!

Потім по три чверті ковша налили веслярам. Кириск сам подавав кожному з них ківш з водою. Напившись досхочу, він нічого не мав проти, щоб батько й Милгун також пили стільки, скільки захочуть. Старійшина Орган, проте, вважав за потрібне пояснити йому, чому він налив їм по три чверті ковша:

— Ти ще малий тілом, а вони он які! І робота в них важка. Коли веслуєш, пити дуже хочеться.

Ці двоє й справді зразу повипивали свої ковші, і ще довелося їм налити. Цього разу старійшина Орган вважав за потрібне покартати веслярів:

— Ви, братки, не дуже-то. Не на березі ріки сидите! Емраїн і Милгун на це тільки широко посміхнулися.

Розуміємо, мовляв, але нічого не можемо вдіяти — пити хочеться.

Та й сам Орган, випивши свою порцію води, похитав, усміхаючись, головою:

— Еге-е ж, непогано було б коло річки посидіти. От яка сила — печінка сира...

Потім він натоптав люльку, закурив, задимів, тішачись, не підозрюючи, що вже ніколи більше не звідає такої радості...

Перший побачив біду Кириск...

Перед цим була чудова хвилина спокою, коли всі, вгамувавши спрагу, відчули себе задоволеними, щасливими.

Першу нерпу вполювали, незабаром мав бути відпочинок на острові, а зранку знову великі лови морського звіра. І зразу після полювання — повернення додому не гаючись. Усе було гаразд.

Човен усе так само плив, звично трохи поринаючи у хвилях. Старий Орган правував На кормі, посмоктуючи люльку, і, можливо, думав про свою Рибу-Жінку. Емраїн і Милгун знали своє — гребли, махали веслами, здавалося, без зусиль, легко, точно, гарно. Кириск мимохіть замилувався мисливцями. Якась хлопчача інтуїція спонукала його в ту хвилину розглядати кожного з них окремо, думаючи про кожного з них. Він любив їх несвідомо, пишався тим, що перебуває в цей час разом з ними в плаванні. '

Кириск не міг уявити собі цих людей іншими. Старий Орган, напевне, завжди, у всі часи був дідом Органом, з отаким великим борлаком, довгов'язий, з вузлуватими; мов коріння, довгими руками і завжди засльозеними, всетяму-щими очима. А'хіба могло бути інакше? Хіба могло бути життя без старійшини, без цього всіма шанованого чоловіка?

Мати каже, що він, Кириск, дуже схожий на батька і що, коли він виросте, буде викапаний Емраїн. І очі, каже, такі самісінькі, карі, мов жолуді, і зуби міцні й такі самі — два передні трохи випирають уперед. І борода, каже вона, буде в нього, як у батька, чорна, жорстка й густа. Недарма ж батька звуть Бородатим Емраїном. А коли Кириск був ще менший, коли він ще купався голенький у струмку, мати штовхала свою сестру під бік: дивись, дивись, ну такий же, як сам. І, потішаючись над чимсь, вони аж падали та сміялися, пустотливо перешіптувались, і мати казала, що коли Кирискові, як він виросте, трапиться дружина така ж, як вона сама, то не буде скривджена — їй буде добре, це вона знає. Дивно, думалося йому, кому і як це буде добре? І чому дружині його має стати добре, якщо він буде схожий на батька?

От він сидить спереду, підгрібає веслом. Чорнобородий, білозубий. А сам здоровенний, плечистий, упевнений у собі, завжди рівний своєю вдачею. Не пам'ятав Кириск, щоб батько голосно накричав на нього або пожалів, оберігав, як інші. А очі й справді мов стиглі жолуді — чисті, налиті блиском.