Поки що вагомих успіхів він не досяг. Його учні намагалися по черзі то спробувати камінці на зуб, то закопувати їх або жбурляти в гущавину. Та нарешті Артурові вдалося переконати одного з них покласти кілька камінців на розкреслену площину. Але це було ще скромнішим досягненням, ніж напередодні. Поряд із швидким занепадом духу в очі кидався занепад і розумових здібностей цих сіромах.
Артур зробив спробу підбадьорити їх і сам поклав кілька літер на квадрати, а потім спонукав їх, щоб вони теж доклали кілька камінців.
Однак усе йшло ні в тин ні в ворота.
Форд причаївся за сусіднім деревом і спостерігав.
— Ні, — сказав Артур одному з аборигенів, на якого накотила депресія і який змішав усі літери, — за літеру Н десять очок, але вони потроюються, і... ось дивися, я ж пояснював тобі правила... ні, ні, будь ласка, облиш цю кістку... Гаразд, давайте знову спочатку. Але цього разу постарайся зосередитися.
Форд вийшов зі сховку і сперся ліктем на дерево, а підборіддям на долоню.
— Що ти робиш, Артуре? — запитав він потиху.
Артур стрепенувся і підняв на нього очі. Ні з того ні з сього він відчув, що його заняття може здатися дурнуватим. Але він пам'ятав, що коли був дитиною, ця гра дивовижно подіяла на нього. Але у ті часи усе було інакше. Чи краще сказати: буде інакше.
— Я намагаюся навчити печерних людей грати в скребл, — пояснив він.
— Це не печерні люди, — сказав Форд.
— На вигляд вони, як печерні люди.
Форд не став сперечатися.
— Розумію, — сказав він.
— Ця робота не з легких, — втомлено сказав Артур. — Вони тільки знають, що хрюкати, але ніяк не складуть цього слова з літер.
Він важко зітхнув і випростався.
— Чого ти хочеш цим досягти? — запитав Форд.
— Ми повинні заохотити їх до розвитку! Вони повинні розвиватися! — гнівно вигукнув Артур.
Цим вигуком він хотів полегшити душу і звільнитися від гнітючого відчуття, що займається дурницями. Але даремно. Він скочив на ноги.
— Ти уявляєш, яким стане світ, якщо у ньому житимуть нащадки цих... кретинів, з якими ми прибули сюди? — сказав він.
— Ти запитуєш, чи я уявляю? — запитав Форд, піднімаючи брови. — Нічого не треба уявляти. Ми вже все бачили на власні очі.
— Але ж... — Артур безпорадно розвів руками.
— Ми вже все бачили особисто, — сказав Форд, — і тут нічого не вдієш.
Артур спересердя зафутболив камінець.
— Ти розповів їм про наше відкриття? — запитав він.
— Гммм? — не зрозумів Форд.
— Про Норвегію, — пояснив Артур. — Про автограф Слартібартфаста у льодовику. Ти їм розповів?
— А навіщо? — запитав Форд. — Це для них не матиме жодного сенсу.
— Не матиме? — вигукнув Артур. — Як це не матиме? Ти ж чудово розумієш, що це означає, що ця планета — Земля! Це моя домівка! Я тут народився!
— Народився?
— Гаразд, я тут народжуся.
— Саме так, через два мільйони років. Чому ти їм про це сам не хочеш розповісти? Піди і скажи їм: "Ви вже вибачайте, але я тільки хотів вам сказати, що через два мільйони років я народжуся тут недалечко, за кілька миль звідси". Знаєш, що ти почуєш у відповідь? Вони заженуть тебе на дерево і розкладуть під ним вогнище.
Артур сумно похнюпився.
— Сприймай усе так, як воно є, — порадив Форд. — Твої предки — це придурки, там на галявині, а не ці бідолахи.
Він підійшов до того місця, де мавпоподібні байдуже перебирали кам'яні літери. Він похитав головою.
— Залиш у спокої скребл, Артуре, — сказав він, — ця гра не врятує людське поріддя, бо її утворять не ці нещасні. Людство сидить зараз навколо скелі за тим пагорбом і збирається знімати документальну стрічку про себе.
Артур наморщив чоло.
— Повинні ж ми щось зробити, — сказав він.
Відчай охопив Артура, коли він усвідомив, що йому судилося навічно залишатися тут, на Землі, на Землі, яка втратила своє майбутнє у жахливій катастрофі по волі чужинців, а тепер могла втратити ще й своє минуле.
— Ні, — заперечив Форд, — ми нічого не вдіємо. Це не змінює історії Землі. Історія Землі і була такою. Подобається тобі чи ні, але олгафрінчани — це твої предки. Через два мільйони років їх знищать вогони. Історія ніколи не змінюється, події складаються докупи і тримаються разом, як фрагменти картинки-загадки. Отака ця штука, життя. Весело, правда?
Він підняв літеру Н і пожбурив її у зарості вовчої ягоди, де вона впала на голову молодому зайцеві. Нажаханий заєць вискочив зі свого сховку і щодуху помчав, не розбираючи шляху. Тут його і підстерегла лисиця. Вона з'їла свою здобич, але вдавилася заячою кісточкою і здохла на березі потічка.
Потім її змила вода.
У наступні тижні Форд Префект погамував свою гордість і вступив у дружні стосунки з дівчиною, яка працювала у відділі кадрів якоїсь компанії на Голгафрінчамі. Він дуже засумував, коли та несподівано відійшла до праотців. Напившись з озерця води, отруєної трупом лисиці. Єдина мораль, яку можна вивести з цієї історії, полягає у тому, що не можна жбурляти літери Н у кущі вовчої ягоди, та на жаль бувають обставини, коли цього не уникнути.
Як і решта справді вирішальних явищ життя, цей ланцюжок подій залишився поза увагою Форда Префекта і Артура Дента. Вони з сумом спостерігали, як один з аборигенів похмуро совав туди-сюди інші літери.
— Печерний сіромаха, — сказав Артур вголос.
— Вони не...
— Що ти кажеш?
— Та ні, це я так, — сказав Форд.
Дикун ревнув і стукнув кулаком по каменю.
— Даремно ми стільки часу на них витратили, правда? — сказав Артур.
— Ух ух ургх-хрю, — промимрив абориген і знову стукнув по каменю.
— Телефонні стерилізатори обігнали їх у розвитку.
— Ургх гру хру грух! — наполягав абориген і продовжував стукати по каменю.
— Чому він стукає по каменю? — здивувався Артур.
— Можливо, він бажає, щоб ти знову зіграв з ним у скребл, — висунув припущення Форд. — Він показує рукою на літери.
— Напевно знову склав своє вршжгрвюлвіюгв, бідолаха. Я сто разів повторював йому, що в слові йршжгрвюлвіюгв тільки одна літера "ж".
Абориген знову стукнув по каменю.
Вони нахилилися над його спиною.
Очі полізли їм на лоба.
Серед безладно поскладаних літер сім камінців утворювали слова.
Вони повторили їх літера за літерою.
Ось які це були слова:
"Сорок два".
— Грррюргх гух гух, — пояснив абориген.