— А коли вони мене запитують, чи чуєш їх і ти? Що означають для тебе їхні голоси? Можливо, ти гадаєш, що це вони співають для тебе пісень, — він обмірковував сказане вголос і помітив помилку у своєму припущенні.
— Можливо, вони справді співають для тебе пісень, — а я думаю, що вони мене запитують.
Він знову помовчав. Часом він мовчав по декілька днів, просто щоб переконатися, на що це схоже.
— Як ти гадаєш, сьогодні вони з'являлися? — сказав він. — Бо мені здається, що так. На долівці грязюка, на столі сигарети і віскі, на тарілці риба для тебе, а у моїй свідомості згадки про них. Я знаю, що це не надто переконливі свідчення, але усі свідчення обумовлені обставинами". І поглянь, що вони ще мені залишили.
Він простягнув руку і одну за одною взяв зі столу кілька речей.
— Кросворди, словники і калькулятор.
Годину він бавився калькулятором, а тим часом кіт заснув. Дощ за стінами хижі не припинявся. Зрештою він відклав калькулятор.
— Гадаю, я маю рацію, вважаючи, що вони мене запитують, — сказав він. — Здійснити таку тривалу подорож і залишити ці речі тільки заради того, щоб заспівати для тебе пісень, було б досить дивною поведінкою. Або ж мені просто так здається., Та, Бог його зна, Бог його зна.
Він узяв зі столу сигарету і припалив її від скіпки з губки. Глибоко втягнув дим і випростався у кріслі.
— Здається, сьогодні я бачив у небі ще один корабель, — сказав він. — Великий і білий. Я ще ніколи не бачив білих і великих зорельотів. Тільки шість чорних. І шість зелених. Та ще інших, які говорять, що прилетіли з дуже далеких країв. Білих кораблів ніколи не було. Можливо, за певних обставин шість невеликих чорних кораблів можуть видаватися одним білим. Можливо, мені б не зашкодила чарка віскі. Так, схоже на те.
Він підвівся, знайшов чарку, яка лежала на долівці поруч з матрацом.
Він відміряв віскі з пляшки і знову сів.
— Можливо, якісь інші люди хочуть зустрітися зі мною, — сказав він.
Зореліт "Золоте серце" стояв за сто ярдів від хижі і по ньому барабанив дощ.
Прочинився люк і з нього вийшли три постаті, вони втягнули голови в плечі, ховаючи обличчя від дощу.
— Он там? — Тріліан перекричала шум дощу.
— Так, — відповів Зарнівуп.
— У тій халупі?
— Так.
— Дива, та й годі.
— Але ж це така глушина, — сказала Тріліан. — Ми напевно заблукали.
Хіба можна правити Всесвітом з такої халупи?
Вони кинулися крізь зливу і добігли до дверей уже зовсім мокрі. Вони постукали у двері. Вони тремтіли.
Двері відчинилися.
— До мене? — спитав чоловік.
— Е, пробачте, — сказав Зарнівуп, — але у мене є підстави вважати...
— Це ви правите Всесвітом? — перебив його Зафод.
Чоловік усміхнувся йому.
— Я намагаюся цього не робити, — сказав він. — Ви змокли?
Зафод ошелешено подивився на нього.
— Змокли? — вигукнув він. — Хіба не видно, що ми змокли?
— Це я так бачу, — пояснив чоловік, — але ви, може, почуваєте себе зовсім інакше. Якщо ви вважаєте, що у теплому приміщенні ви підсохнете, то краще заходьте.
Вони зайшли.
Вони опинилися у маленькій хижі і стали роззиратися навколо — Зарнівуп з огидою, Тріліан з інтересом, Зафод із вдоволенням на обличчі.
— Агов, е... — сказав Зафод, — як вас звати?
Чоловік підозріло подивився на них.
— Я не знаю. А що, у мене повинно бути ім'я? Як на мене, то дивно давати ім'я клункові невиразних сенсорних відчуттів.
Він запропонував Тріліан сісти в крісло. Сам він притулився на бильці крісла, Зарнівуп сперся ліктями на стіл, а Зафод простягнувся на матраці.
— Ось тобі й маєш! — вигукнув Зафод. — Ложе владаря! — своїм вигуком він сполохав кота.
— Послухайте, — сказав Зарнівуп, — я повинен задати вам декілька запитань.
— Гаразд, — люб'язно відповів чоловік, — якщо хочете, можете заспівати моєму котові.
— А йому це сподобається? — запитав Зафод.
— Ви краще у нього запитайте, — відповів чоловік.
— А він розмовляє? — здивувався Зафод.
— Я не пам'ятаю, щоб він коли-небудь розмовляв, — відповів чоловік, — але на мою пам'ять не можна покладатися.
Зарнівуп видобув з кишені якісь нотатки.
— Гаразд, — сказав він, — це ж ви правите Всесвітом, чи не так?
— Звідки мені знати, — відповів чоловік.
Зарнівуп зробив позначку на папері.
— Скільки часу ви цим займаєтеся?
— А, — кивнув чоловік, — це питання стосується минулого, правда?
Зарнівуп спантеличено витріщився на нього. Він сподівався зовсім іншого.
— Так, — відповів він.
— Звідки я можу знати, — сказав чоловік, — що минуле це не фікція, яка виникає внаслідок розбіжностей між моїми теперішніми фізичними відчуттями і станом моєї свідомості?
Зарнівуп не зводив з нього очей. Над його вимоклим одягом почала підніматися пара.
— Ви на усі запитання отак відповідаєте? — поцікавився він.
Чоловік не забарився з відповіддю.
— Я говорю те, що, на мою думку, варто сказати, коли я вважаю, що чую, як люди щось кажуть. Більше нічого не можу додати.
Зафод розреготався.
— За це й вип'ємо, — сказав він і видобув пляшку Джанкс спіріту.
Він скочив на рівні ноги і простягнув пляшку правителеві Всесвіту, який із задоволенням узяв її.
— Чудово, великий правителю, — сказав Зафод, — так і кажіть, як воно є.
— Ні, зачекайте, — сказав Зарнівуп. — Адже до вас прилітають люди, правда? На зорельотах...
— Гадаю, що так, — відповів чоловік і передав пляшку Тріліан.
— І вони просять вас, — продовжував Зарнівуп, — ухвалювати для них якісь рішення? Про життя людей, про планети, про економіку, про війни, про усе, що діється у Всесвіті?
— Де, де? — запитав чоловік. — Що ви маєте на увазі?
— Там! — вигукнув Зарнівуп, вказуючи на двері.
— Але як ви можете знати, що там щось є за дверима? — ввічливо запитав чоловік. — Вони ж зачинені. По даху гримотів дощ. Всередині хижі було тепло.
— Але ж ви знаєте, що за ними весь Всесвіт! — закричав Зарнівуп. — Ви не маєте права хитрувати і уникати відповідальності, стверджуючи, що у вас її немає.
Правитель Всесвіту надовго замислився, а Зарнівуп тим часом тремтів від люті.
— Ви дуже впевнені в істинності ваших фактів, — нарешті відповів він.
— Я б не міг довіряти мисленню людини, яка приймає існування Всесвіту — якщо такий і існує — на віру.
Зарнівуп все ще тремтів, але не проронив ані слова.