У колючих заростях машина-жаба незамінна, хоч, певна річ, не така комфортабельна, як аеромобіль. Пенн-довгов'яз, надівши на голову шолом, утиснувся на водієве місце, так що його коліна опинились біля підборіддя, звично намацав підошвою армійського черевика педалі, натиснув на кнопки керування. Машина, відштовхнувшись чотирма лапами, гігантським стрибком здійнялася над кущами й з тріском приземлилась в сухому бамбуці.
Мабуть, стрибки "жаби" можна порівняти із спуском гірського лижника з небезпечного схилу: підступні горби і ями можуть раптово підкинути в повітря, звалити на бік, розбити об дерево, що трапляється на шляху. Тут вся увага — трасі, блискавичному вибору площадки для наступного стрибка, ну й, звісно, меті погоні. Водій "жаби" має бути досвідченим, холоднокровним переслідувачем.
Рессі на своїх крилах теж лавірував. Пересуваючись ривками, він облітав дерева, ковзав поміж кущами. А головне, що дратувало переслідувача, — кудлатий літун угадував, куди саме стрибне "жаба", й ухилявся майже з-під самого носа машини. Пенн здіймав на ходу рушницю, яку простягав йому зброєносець, але щоразу спізнювався на якусь мить: Рессі не давав йому прицілитися.
Піт котився з-під шолома, на сорочці проступила сіль. Мисливець, зціпивши зуби, кидав "жабу" вперед. Він бачив, що багатокрилий швидше, ніж будь-який звір, реагує на різні ситуації, але не відступав.
Раптом "жаба" застряла. Пенн натискував на кнопки — марно: болото. Він вискочив з машини й, провалившись по коліна в трясовину, випалив з обох стволів у небо, де востаннє майнула тінь, — просто так, щоб розрядити свою лють. Як це він не помітив і втрапив прямо в болото! Мисливець махнув зброєносцеві: треба повертатися пішки, удвох "жабу" не витягти...
Вони пробиралися крізь зарості, шукали стежку. Весь світ навколо мисливця та його слідопита був колючим: гострі, як рибальські гачки, зігнуті колючки дряпали шкіру, шматували одяг. А згори жалило сонце. Пенн був незадоволений собою: він стріляв, хоч ціль уже щезла, — що може подумати про нього чорний зброєносець?.. Але Зузу, здавалося, забув ганебну для мисливця пригоду: мовчазно ковзаючи серед кущів, він виводив супутника із заростей.
Іноді вони повзли в густому, переплетеному вгорі чагарнику, й Пенн бачив перед носом лілові п'ятки слідопита. Вибравшись на простір, Зузу витягав із сорочки мисливця колючки; сам він був без жодної подряпини.
А десь у кущах біг носоріг — його, Пенна, рекордний трофей...
Мисливське вухо вловило в пекучому повітрі повільні звуки барабана: недалеко, біля річки, було сільце. Пенн вилаявся подумки: ще не вечір, а вже передають новину.
Хтось стукав по натягненій на величезну чашу слонячій шкірі: "Рум-ра-та... ра-ра... дум!" І це означало: "Слухайте всі, слухайте! Звірі білих мисливців розбіглися. Каравану більше немає..." Важкий, глухий звук розлягався над річкою...
...Кілька днів сонні стрільці вистежували втікачів. Ті, хто йшов до зелених пагорбів за річкою, поверталися без здобичі. Найдосвідченіші мисливці поспішали свіжим слідом, але не зробили жодного пострілу: звірі немов перетворилися на привиди. Пенн був певен, що в усьому винувата дивна крилата істота, яку він не наздогнав. Година за годиною під розпеченим сонцем патрулював командир у своєму аеромобілі, але не помічав жодного підозрілого силуету.
Це було якесь зачакловане місце! Ніби й підходяще для полювання, із "живими цілями", що бродили поряд, — і пусто. Пенн-довгов'яз уже вагався: може, їхати далі й розпочати полювання заново?..
Кілька днів Рессі просторував у тропічних заростях і поводився, як природжений африканець. Мавпи, що стрибали на гілках, барвисті крикливі папуги, леопард, що причаївся в розвилці дерева, носоріг, який мирно сопів на пустельній стежцІ і якому всі дають дорогу, знаючи його лиху вдачу, рівна шеренга слонів, що йшли до нічної річки, — ніщо не уникало гострого зору Рессі.
Він чув звуки африканських джунглів, зрозумілі всім звірям: адже тільки безнадійно глухий не вловить болісного крику теляти, на якого стрибає біла кішка. А крім того, кожен звір, кожен птах розмовляли одне з одним майже нечутно для сусідів: зебра форкала своєму лошаті беззвучно для гієни, що шастала поряд, а перемовляння шакалів, які супроводжували левине сімейство, були для левів тільки слабким шепотом. Чуткі вуха Рессі мимоволі підслухували лісові таємниці — кохання і народження, загибелі й утамування жаги, гонів здобичі й скинення вожака, що зламав ногу. Рессі міг навіть утрутитися в чиєсь чуже життя, подаючи характерні сигнали для тієї чи іншої тварини. Але він поводився, як усі: звірі з природи своєї мовчазні й не розмовляють без причини; навіть цар пустелі, чий рик стрясає землю, подає голос дуже рідко. Так, уважно слухаючи навколишній світ, Рессі перевіряв те, що знав раніше: в кожному звіриному крику, в кожній пташиній пісні є важлива нота, й зміст пісеньки змінюється, якщо переставити ноти.
Обминаючи перешкоди із спритністю кажана, Рессі стежив за небом і землею, не спускаючи ока з переслідувачів. Хоч які були досвідчені й обережні мисливці, розвідник помічав їх першим. Те, що людині могло здатися швидкоплинною неясною тінню, для очей Рессі було точною постаттю; він визначав відстань до неї і швидкість її руху.
Тоді Рессі подавав знак небезпеки різким голосом. А коли мисливець був близько, кудлатий страж наїжувався, набирав загрозливої пози, застерігаючи: рятуйтеся! Виявивши стрільця в засідці, він залишав пахучі мітки на стежці, кущах, стовбурах дерев, і всі, хто прямував на водопій, обходили страшне місце чи повертали назад; нехай стрілець сидить у засаді хоч кілька днів — жоден звір не переступить небезпечної межі.
Якби звірі мали звичай вибирати серед своїх вожаків найголовнішого, якого кожний мешканець лісу шанував би не лише через самий страх, Рессі безперечно обрали б "царем звірів". Навіть у короткі хвилини перепочинку оберігав він своїх підданих, розв'язуючи сотні завдань. Як і всяка машина, Рессі ніколи не думав про себе в найвищому ступені і взагалі не думав про себе. Хіба тільки в моменти небезпеки. Та й тоді він уявляв себе в третій особі — як гравця в чесному поєдинку, який неодмінно мусить виграти. Незважаючи на особливу чутливість, не був він електронним поетом, на зразок тих машин, які порівнюють шелест трави з тихим дощем, а жебоніння струмка із пташиним співом. Проте це не означає, що Рессі був просто механічним набором схем. Його електронне нутро жило своїми ритмами, його загострені почуття — слуху, зору, погоди, напряму, руху, небезпеки — невпинно вивчали навколишній світ, щоб відгадати, передбачити дії супротивника, випередити його. Інакше Рессі не був би Рессі!..