Буря з їдальні перелилася в класи, але півгодини минуло, а злодіїв не знайшли. Таким чином, автоматично набрали чинності "заходи" завшколою, що дуже скоро показали себе.
Після уроків у інтернатських забрали пальта. Це означало, що їх позбавлено вільної прогулянки. То був тяжкий удар.
Сам по собі прийшов сумний настрій, і хоч активне ядро — Циган, Горобець, Янкель і Косар — намагалися підтримати дух і закликати боротися до кінця, великого успіху їхні промови вже не мали.
Даремно Циган, люто водячи чорними очима і скрегочучи зубами, казав страшним голосом:
— Дивіться, сполото, стояти до останнього. Не признаватися!..
Його погано слухали.
Довгий зимовий вечір тягнувся повільно і нудно.
За вікном, покритим сірими крижаними візерунками, жваво видзвонювали трамваї і чути було окрики візників. А тут, у напівтемній спальні, томилися без ніякого діла десять вихованців. Янкель забився в куток і, піймавши кота, запекло тягнув його за хвіст. Кіт відчайдушно намагався вирватись, потім, після марних спроб, жалісно занявчав.
— Перестань, Янкель. Нащо твар мучиш? — ліниво пробував захистити "твар" Горобець, але Янкель продовжував своє.
— Янкель, не муч кота. Йому теж, мабуть, боляче, — підтримав Горобця Косар.
Котом зацікавилися й інші. Спочатку дивилися байдуже, але, побачивши, що бідному котові несила терпіти, почали заступатись.
— І чого прив'язався, справді!
— Коту ж боляче, пусти…
— Потягав би себе за хвіст, тоді знав би.
До спальні ввійшов вихователь.
— Ого, Батько прийшов! Дядю Сергій, дядю Сергій, розкажіть нам що-небудь, — спробував загравати Циган, але осікся.
Батько суворо подивився на нього й відрубав:
— Громоносцев, не забувайтесь. Я вам не батько і не дядя Сергій і прошу лягати спати без балачок.
Двері рвучко зачинилися.
Довго вертілися неспокійні шкідці на скрипучих ліжках, і кожен по-своєму обдумував те, що сталося, доки міцний владний сон не здолав їхні тривоги й під звуки розучуваного Верблюдичем мотиву не поніс їх далеко від душної спальні.
♦
Рано-вранці Янкель прокинувся від неспокійної думки: чи цілий тютюн?
Він спробував відмахнутись од цієї думки, але тривожне передчуття не залишало його. Сяк-так одягнувшись, він встав і прокрався в зал.
Ось і кафедра. Янкель, піднатужившись, трошки підняв її, насилу тримаючи важку споруду, зазирнув під низ, але тютюну не побачив.
Тоді, потіючи від хвилювання, він розшукав товсту дерев'яну палицю, підклав її під край кафедри, а сам ліг на живіт і почав шарити. Тютюну не було. Янкель зайшов з другого боку, знову пошукав: як і раніше, рука його їздила по гладенькій і запиленій поверхні паркету.
Він похолов і, намагаючись заспокоїти себе, сказав уголос:
— Певно, під другою кафедрою.
Знову зусилля, повзання і знову розчарування. Під третьою кафедрою тютюну теж не було.
— Поцупили тютюн, чорти! — люто викрикнув Янкель, забувши про обережність. — Тягнути у товаришів! Ну добре!
Злісно погрозивши кулаком у напрямку до спальні, він тихо вийшов із залу і зайшов до ванної.
Коли він знову показався в дверях, на обличчі його вже грала усмішка. В руці він тримав щільно запечатану чвертку тютюну.
♦
— Елло Андріївно! А як правильно: "ді фенстер" чи "дас фенстер"?
— Дас. Дас.
Еланлюм до самозабуття любила свою німецьку мову і всіляко намагалася прищепити цю любов своїм вихованцям, тому їй було дуже неприємно чути набридливе гудіння класу, який зубрив нове оповідання про садівників.
— Воронін, про що задумався? Вчи урок.
— Воробйов, перестань читати сторонні книжки. Зараз же дай книжку сюди.
— Елло Андріївно, я не читаю.
— Зараз же дай сюди книжку.
Книжка Горобця лягла на стіл, і Еланлюм знову заспокоїлася.
Коли минув час, достатній для зазубрювання, голос німки сповістив:
— Тепер перейдемо до переказу. Громоносцев, читай перший рядок.
Громоносцев легко відрубав по-німецьки першу фразу:
— Біля річки був берег, і на землі стояв будинок.
— Черних, продовжуй.
— Біля будинку стояла яблуня, на яблуні росли яблука.
Раптом посередині уроку ввійшов Верблюдич і гидким, деренчливим голосом промовив, звертаючись до Еланлюм:
— Дуже вибачаюсь, Елло Андріївно. Віктор Миколайович просив прислати до нього учнів Чорний, Громоносцев унд Воробйов. Дозвольте, е, Елло Андріївно, їх відводити.
— Не Чорний, а Черних! Навчись говорити, Верблюд! — пробурмотів ображений Янкель, який потай пишався своїм оригінальним прізвищем, і згорнув книжку.
Дорогою хлопці зосереджено мовчали, а звичайно лагідний і м'який Верблюдич похмуро смикав прищуватий ніс і поправляв пенсне.
Перед дверима кабінету завшколою шкідці мимоволі уповільнили ходу й перезирнулися. В очах у них застигло одне й те саме запитання: "Чого викликає? Невже?"
Вікмиксор сидів за столом і гортав якісь папірці. Шпаргонці зупинилися, ждали, переступаючи з ноги на ногу, і нерішуче поглядали на зава.
Настала томлива тиша, яку несміливо перервав Янкель.
— Вікторе Миколайовичу, ми прийшли.
Завідуючий обернувся, потім підвівся й співуче сказав:
— Дуже добре, що прийшли. А тепер потрудіться принести тютюн!
Якби завшколою виліз на стіл і виконав перед ними "танець живота", і тоді трійця не була б так здивована.
— Вікторе Миколайовичу! Ми нічого не знаємо. Ви нас ображаєте! — пролунав одностайний вигук, але завшколою, не підвищуючи голосу, повторив:
— Несіть тютюн!
— Та ми не брали.
— Несіть тютюн!
— Вікторе Миколайовичу, їй-бо, не брали, — побожився Янкель, і так щиро, що навіть сам здивувався і злякався.
— Ви не брали? Так? — єхидно спитав зав. — Отже, не брали?
Хлопці сторопіли, але ще трималися.
— Ні-і. Не брали.
— Он як? А чого ж ваші товариші признались і назвали вас?
— Які товариші?
— Усі ваші товариші.
— Не знаємо.
— Не знаєте? А тютюн впізнаєте? — Вікмиксор показав на стіл. У хлопців пропали останні надії. На столі лежали надірвані, пом'яті, пошматовані сім пачок украденого тютюну.
— Ну, то як, не брали тютюну? Га?
— Брали, Вікторе Миколайовичу!
— Живо принесіть сюди! — скомандував завідуючий.
За дверима трійця зупинилася.
Янкель, плюнувши, єхидно пробурмотів:
— Ну, от і вскочили. Тепер тютюнець принесемо, а потім візьмуться за нас. А на чорта, питається, ми брали цей тютюн!