"Третя або четверта година", — подумав Янкель і вже збирався знов уткнутися в подушку, коли нараз його увагу прикувала маленька сиза хмарка навколо лампочки.
"Що за чорт, хто це курить у спальні", — мимоволі майнуло в голові.
Але думати не хотілося, хотілося спати. Він знов укрився з головою ковдрою і принишк.
Раптом з сусідньої кімнати хтось покликав вихователя, той покрутився на ліжку і, закректавши, встав.
— Хто мене кличе? — прохрипів Шершавий, хворобливо кривлячись і хапаючись за голову.
Кричав Газенфус — найдовший і найхудший з усіх шкідців і водночас найбоягузливіший.
— Звідкись дим іде! Вихователь, а навіть не подивиться, звідки, — репетував він.
Тепер зацікавився димом і Янкель і теж накинувся на нещасного фельдшера:
— Що ж це ви справді, дядя Володя? Підіть узнайте, звідки дим.
Але Шершавий розслаблено простогнав у відповідь:
— Черних, ти бачиш, я хворий. Піди сам і дізнайся.
Янкель розсердився.
— Ідіть ви під три чорти! Що я вам — холуй бігати?
Він рішуче повернувся на бік, збираючись утретє заснути, коли раптом двері рвучко розчинились, і в спальню ввірвалася густа хмара диму. Коли вона трохи розсіялась, Янкель побачив Вікмиксора. Той важко дихав і протирав очі. Потім, оговтавшись, спокійним голосом гучно сказав:
— Хлопці, вставайте швидше.
Однак говорити не треба було. Половина шкідців уже прокинулась і, відчувши недобре, похапцем одягалася. Вікмиксор, побачивши напіводягненого Янкеля, підкликав його і тихо сказав:
— Спробуй пройти до Семена Івановича, до комори. Диму багато. Візьми подушку.
Янкель мовчки кивнув і, схопивши подушку, рушив до дверей.
— Ти куди? — одягаючись, гукнув його Бобер.
І, відразу зрозумівши все, сказав:
— Я теж піду.
— Ходімо, — погодився Янкель.
Спальня вже гуділа, мов потривожений вулик. Будили тих, що спали, одягалися.
Підходячи до дверей, Янкель почув позаду голос незадоволеного Купця. Його шарпали, кричали на вухо про пожежу, а він сердито, істерично сміявся.
— Ідіть геть, задриги! О-го-го! Не лоскочіть! Одчепіться!
Натягуючи на ходу свій нарядний, принесений "з волі" кожушок, Бобер догнав Янкеля.
— Ну, ходімо.
— Ходімо.
Обидва перезирнулися. Потім Янкель рішуче смикнув двері і вийшов, нахиляючи голову й затуляючи подушкою рота.
Одразу відчув гидкий запах горілого. Дим обступив їх щільною стіною.
Тримаючися за руки, вони навпомацки вийшли в зал. Янкель розплющив на хвилину очі і крізь страшний морок побачив вогник лампочки, що ледве блимав.
Звичайно світлий зал тепер був темний, мов чорне покривало.
Хлопці пройшли зал, повернули в коридор, час од часу розплющуючи очі, щоб орієнтуватися по лампочках. Від диму, який пробивався крізь подушку, почало дерти в горлі, очі сльозилися. Було страшно йти вперед, не знаючи, де горить.
— А що, як ми йдемо на вогонь?
Але ось за поворотом мигнуло яскраве світло, диму стало менше. Економ уже стояв біля дверей, стривожений запахом горілого.
— Пожежа, Семене Івановичу! — разом крикнули Янкель та Бобер, жадібно вдихаючи свіже повітря. — Пожежа!
Економ заметушився.
— То що ж ви! Біжіть швидше в пожежну команду. Заждіть, я відімкну чорні сходи.
Дзвякнув ланцюжок. Ключ заклацав по замку, стрибаючи в тремтячих руках старого.
— Підемо? — спитав Янкель, нерішуче поглядаючи на Бобра.
— Ну звісно. Треба ж!
Якщо не брати. до уваги подушки, яку Янкель тримав у руках, на ньому була тільки спідня сорочка, штани і незашнуровані черевики. Він хвилину потупцяв, поглядаючи на одяг товариша, — Бобер був у кожушку, він міг не вагатися.
— Іти чи не йти?
Янкель хотів було відмовитись, але потім вирішив:
— Гаразд. Ходімо.
Вони швидко збігли по сходах, татарин-двірник Мефтахудин відчинив ворота, і хлопці вискочили на Курляндську.
— Побачимо, де горить, — задихаючись, крикнув Янкель.
Вийшли на середину вулиці і, подивившись у вікна, ахнули.
Четверо вікон нижнього поверху, освітлені яскраво-червоним світлом, кидали відблиск на сніг.
Янкель заїдав:
— Наш клас. Згоріло все! "Дзеркало" згоріло!
І, не сказавши більше ні слова, обидва шкідці пірнули в морок.
Незважаючи на мороз і на більш ніж легкий костюм, Янкель майже не відчував холоду. Тільки вуха пощипувало.
Навкруги панувала тиша, на вулицях не видно було ні душі — це була пора найглибшої ночі.
Вони довго бігли по прямому, як стріла, Старопетергофському проспекту. Промчали повз яскраво освітлену фабрику. Потім втомилися, захекались і перейшли на швидку ходу.
Обох мучило питання: що робиться там, у Шкіді? Раптом Янкель, не уповільнюючи ходи, прошепотів Боброві:
— Ой, дивись! Хтось крадеться.
Обидва подивилися на руїни будинку й побачили сіру тінь, яка поспішала перетнути їм дорогу. Бобер зблід.
— Живі небіжчики! Кожушок знімуть.
— Ходімо швидше, — обірвав Янкель. Йому нічого було боятися. Він нічим не ризикував, бо навряд щоб якийсь бандит наважився зняти останню сорочку, і притому спідню, брудну й стару.
Зціпивши зуби і скосивши очі, шкідці додали ходи, маючи намір проскочити повз зловісну тінь, але маневр не вдався.
Із-за купи цегли з револьвером у руках показалася людина в сірій шинелі.
— Стій! Руки вгору!
Хлопці зупинились і слухняно підняли руки. Солдат, не опускаючи револьвера, спитав, підозріливо оглядаючи шкідців:
— Куди йдете?
У Бобра зникло почуття страху, і він, відчувши, що це не нальотчик, бадьоро сказав:
— У пожежну частину.
— Звідки?
— З інтернату. Пожежа в нас.
Сіра шинель хвилину нерішуче потупцювала, потім, сховавши револьвер, уже лагідніше пробурчала:
— Ходімте. Я вас проведу.
Дорогою розговорилися — чоловік з револьвером, виявилося, був агент.
— А я подумав, що ви, чортенята, — нальотчики, — засміявся він.
— А ми думали це про вас, — посмілішавши, признався агентові Янкель.
— Про мене?!
— Так. Ми думали, що це — живий покійник.
— Ну, цих субчиків у Пітері вже не лишилося. Давно всіх виловили, — сказав чекіст. Тут він звернув увагу на жалюгідний костюм Янкеля, зняв шинель і сказав:
— На накинь, а то застудишся.
Прийшли в частину. Тільки-но встигли піднятися на другий поверх і сповістити про пожежу, як хлопців покликали вниз.
Там уже мелькали яскраво-руді факели, блищали мідні пожежні каски, хрипіли гривасті коні.