— А ви хочете, Панасе Володимировичу?
— Чого?
— Та їсти!
— Їсти… Їсти… — Косецький зам'явся. — Признатися, хлоп'ята, їсти здорово хочеться. А що? Чого це ти спитав? — звернувся він до Янкеля, але той усміхнувся і невпевнено мовив невідомо до кого:
— І це життя! Хочеш почастувати дорогого вихователя ситним обідом — і не можна.
— Чому? — пожвавішав Косецький.
— Власне, почастувати, мабуть, можна… але… — несміливо пробурмотів Японець.
— Але потрібна деяка спритність рук і так далі, — закінчив Янкель, дивлячись у стелю.
— Ах, он воно що! — Косецький зрозумів. — А де ж це?
— Що?
— Обід.
— Обід на кухні!
I нараз усі пожвавішали. Обступили щільною стіною Косецького і навперебій розкрили йому свої плани.
— Зрозумійте, лишаються обіди… Марта їх держить у духовій… Сьогодні багато лишилося. Спальня сита буде, і ви трохи під'їсте. Все одно до завтра прокисне… А ми раз-два, тільки ви біля дверей постійте, постережіть…
Косецький слухав, боязливо всміхаючись, потім зареготав і ляснув по плечу Громоносцева.
— Ах, чорти! Ну, валяйте, згода!
— Оце те, що треба! Я казав, — захлипався від захоплення Янкель, — я ж казав: ви не вихователь, Панасе Володимировичу, а пройда вищого класу.
Наліт проводили організовано. Циган, Японець і Янкель навшпиньках пробралися на кухню, а Косецький пройшов по всіх кімнатах дачі, повернувся і, тихенько свиснувши, дав знати, що все спокійно.
Негайно всі троє вже мчали в спальню, хто з сковородою, а хто з казаном.
Їли разом з одного казанка й тихо посміювалися.
— Хе-хе! З добрим ранком, Марто Петрівно! За ваше здоров'я!
— Добрий суп! Добряче підсадили куфарочку нашу, — віддихуючись, мовив Косецький, а Горобчик, діловито оглянувши посудину, сказав:
— Порцій дванадцять тернули.
Нести казани назад не хотілось, і Косецький, що ліниво розвалився після ситного обіду, порадив:
— Викиньте у вікно, під укіс.
Так і зробили.
Ситість викликає бажання поговорити, і ось Янкель, перевернувшись на ліжку, ніжно проспівав:
— Хто б міг подумати, що ви така мила людина, Панасе Володимировичу, а я, мерзотник, пам'ятаю, хотів вам чорнила в кишеню налити.
— Ну от. Хіба можна таку гидоту робити своєму вихователеві? — благодушно всміхнувся Косецький, але Япончик зареготав:
— Та який же ви вихователь?
— А як же? А хто ж я?
— Перестаньте! Не треба туман пускати!
Косецький образився.
— Ти, Єонін, не забувайся. Якщо я з вами поводжуся по-товариськи, то це ще не означає, що ви можете говорити все, що спаде на думку.
Тепер зареготала вся спальня.
— Хо-хо-хо!
— Облиште, Панасе Володимировичу.
— Вихователь! Ха-ха-ха!
— От жук!
А Япончик уже розійшовся і, давлячись од сміху, промовив:
— Не клей горбатого, Афоню. Де ж це видано, щоб вихователь на сторожі стояв, поки вихованці крадуть картоплю з кухні! Хо-хо-хо!
Косецький зблід. І, раптом підскочивши до Японця, схопив його за комір:
— Що ти сказав? Повтори!
Япончик під загальний регіт, безсило борсаючись, пробував ухилитися:
— Та я нічого!..
— Що ти сказав? — шипів Косецький, а спальня, сприйнявши спочатку вихватку вихователя як жарт, тепер насторожилася.
— Що ти сказав?
— Боляче! Пустіть! — прохрипів Японець, задихаючись, і враз, розсердившись, уже гаркнув: — Пустіть, кажу! Що сказав? Сказав правду! Крадеш з нами, так нічого кирпу гнути, а то розстрибався, як блоха.
— Блоха? А-а-а! То я блоха?.. Ну добре, я вам покажу! Якщо ви не розумієте товариського ставлення, я вам покажу!.. Мовчати!
— Мовчимо-с, ваша ясновельможність, — поштиво мовив Громоносцев. — Ми завжди мовчимо, ваша ясновельможність, де вже нам розмовляти…
— Мовчати!!! — дико заревів халдей. — Я вам доведу, що я вихователь, я примушу вас говорити інакше. Негайно спати, і щоб ні слова, а то все знатиме Вікмиксор!
Двері грюкнули, і все затихло.
Спальня придушено реготала, істеричний Японець, задихаючись в подушці, не витримав і, глухо схлипуючи, простогнав:
— Ой! Не можу! Уморив Косецький!
Раптом двері відчинились, і пролунав голос халдея:
— Єонін, завтра без обіду.
— За що? — обурився Японець.
— За розмови в спальні.
Двері знову зачинилися. Тепер сміялась уся спальня, але без Єоніна. Тому вже не було смішно.
Хвилин через п'ять, коли все заспокоїлося, Циган раптом тихенько мовив:
— Хлопці, Косецький закомизився, тому давайте змінимо йому прізвисько, замість графа Косецького зватимемо граф Кособузецький!
— Громоносцев, завтра без обіду! — долинуло з-за дверей, і одразу ж почулося, як віддаляються кроки.
— Сволота. Під дверима підслуховував!
— Ну й зараза!
— Сам краде і ще ображається, бач який чистенький, та ще й карає!
— Війну Кособузецькому! Війну!
Обурення хлопців не можна було й описати. Незрозуміло, чому раптом халдей обурився, але ще більше озлобило те, що він підслуховував під дверима.
Навіть серед вихованців вважалося, що підслуховувати — це підлість, а тут раптом підслуховує вихователь.
— Ну, гаразд. Без обіду залишати, та що лягавити! Все. Ти ще згадаєш нас, Косецький. Згадаєш, — погрожував розлючений Циган.
Одразу ж відбулась екстрена нарада, на якій одноголосно постановили: вранці підняти бузу в усій школі і зацькувати Косецького.
— Згадаєш нас! Згадаєш, Кособузецький!..
Спальня заснула пізно, і, засинаючи, добрий десяток голів вигадував план помсти халдею.
♦
Різкий дзвінок і грізний окрик "вставайте" відразу розбудив спальню старших.
— Якщо хто лежатиме до мого повторного приходу, того залишу без чаю! — вигукнув Косецький і вийшов.
— Ага. Він теж оголосив війну, — посміхнувся Янкель, але, не ждучи "повторного приходу" халдея, почав квапливо вдягатися. Проте майже половина спальні ще лежала в напівдрімоті, коли знову пролунав голос Косецького.
Вихователь ураганом увірвався в спальню і, побачивши, що дехто лежить, почав люто стягувати ковдри, потім підлетів до Єоніна, який ще спав, і став його трясти:
— Єонін, ти ще в ліжку? Без чаю!
Япончик відразу прокинувся. Він хотів було вступити в суперечку з халдеєм, але той уже зник.
— Без чаю? Ну, гаразд! Ми тобі так зіпсуємо апетит, що у тебе і обід не полізе в рот, — сказав він зловтішно.
Спальня була збуджена. Тільки-но повставали — зараз же почали розкачувати складну машину бузи.