— Ану, мопсику, потанцюй.
Мопсик спершу спробував зіграти на Миколчиному милосерді і завив:
— Ой, Миколко! У мене пога болить!
Але Громоносцев тільки посміювався.
— Нічого, мопсику, потанцюй.
У кутку за класною дошкою розучував пісню Бобер, який недавно прибув у Шкіду. Він співав куплети, почуті десь у кіно, і акомпанував собі, щосили барабанячи кулаками по дошці:
Ай! Ай! Петроград –
Пречудовий град.
Петро-Петро-Петроград –
Славний град!..
Дошка рипіла, ухала і тріщала під могутніми ударами.
За партою сидів Янкель, малював коня. Потім малювати набридло, і він, безглуздо втупивши погляд у стіну, забурмотів:
— Дер катер гейт нах хаузе. Дер катер гейт нах хаузе.
Янкель ненавидів німецьку мову, і це було єдине речення, яке він добре знав, прекрасно вимовляв і яким оперував на всіх уроках Еланлюм.
Осторонь сиділи групою одноокий Мамочка, Окраєць, Косар і Гога.
Вони грали в мотузку.
Перебираючи з пальця на палець кусок мотузки, робили вигадливі фігури й одразу ж ледве розплутували їх.
Раптом усі, хто був у класі, насторожилися і прислухалися. Згори почувся шум. Над головами тупотіли десятки ніг, і стіни класу тривожно стогнали під штукатуркою, що сипалися на підлогу.
— Щура впіймали! — радісно вигукнув Мамочка.
— Щура впіймали! — підхопили всі інші й помчали нагору.
В залі зчинилася метушня.
Посеред залу крутився Горобець, ледве тримаючи довгу мотузку, на кінці якої судорожно звивався великий сірий щур.
Попід стінами юрмилися шкідці.
— Ну, я зараз його випущу, а ви ловіть, — скомандував Горобець.
Він швидко нахилився і надрізав мотузку майже біля самісінької шиї щура.
Пролупав писк торжества.
Щур, оглушений страшенним шумом, заметався по залу, не знаючи куди сховатись, а за ним з криком, реготом, вищанням бігала юрба шкідців, намагаючись затоптати його ногами.
— О-о-о!!! Лови!
— А-га-а… Бий!
— Души!
— І-і-их!
Зал здригався під дрібним тупотінням ніг і від могутнього реву. Тихо бряжчали шибки у високих шкільних вікнах.
— О-го-го!!! Лови! Лови!
— Забігай зліва-а!
— Ногою! Ногою!
— Дава-ай!
Двері залу були щільно зачинені. Щілини заткнуті. Всі шляхи відступу сірій істоті було відрізано. Марно тикався її гострий ніс у кутки. Всюди стіни й стіни. Нарешті Мамочка, відчувши себе героєм, помчав напереріз зацькованому щуру і енергійним ударом ноги порішив його.
Мамочка, задоволений, гордо оглянув хлопців, що стовпилися навколо, — сподівався почути похвалу, але ті сердито забурчали. Їм зовсім не хотілося закінчувати таку цікаву розвагу.
— Ого! Розхрабрився!
— Сволота! Треба було вбивати?
— Подумаєш, герой, відзначився! Так би й кожен міг! Шкідці розходились незадоволені.
В цей час унизу Бобер закінчив молодецьку пісеньку "Ай-ай, Петроград", затужив і перейшов на романс:
В шумнім платті муаровім,
В макінтоші резиновім…
Потім затягнув було "Розлуку", але одразу ж обірвав себе і голосно позіхнув.
— Піти потанцювати, чи що, — пропонував він нудьгуючи.
— Ходімо, — підтримав Циган.
— Ходімо, — підхопив Янкель.
— Ходімо! Ходімо! Танцювати! — пожвавішали всі.
Янкель помчав до вихователя і, впіймавши його десь у коридорі, почав канючити:
— Заграйте, дядю Сергію. Га? Один вальсик і що-небудь ще.
У Білому залі зібралося все доросле населення республіки. Шкідці, як на балу, обирали партнерів, і пари церемонно ставали одна за одною.
Дядя Сергій мрійливо задрав голову, вдарив по клавішах, і під звуки "Дунайських хвиль" пари закружляли у вальсі.
Власне, сяк-так уміла танцювати лише одна пара — Циган та Бобер. Усі інші тільки крутилися, тупцювали і штовхали один одпого.
— Синьйори! Медам! Танц-вальс! Верти, крути, павертай! — надривався Янкель, граціозно підхоплюючи Японця — свою даму — і ніжно наступаючи йому на ногу. Японець морщився, але тупцяв, голосно дивуючись:
— Чорт! Чверть години крутимось — і все на одному місці!
Вальс змінився тустепом, тустеп — падеспанем. Веселощі поступово просочувались у холодні білі двері залу.
У самий розпал танців, коли Шкіда, одностайно закусивши вудила, дико витанцьовувала краков'як, з запалом притупуючи дірявими казенними чобітьми, у дверях показався Вікмиксор.
— Хлопці!
Крякнув сполоханий рояль і ніяково замовк, захлинувшись в акорді.
Не встигнувши ще раз притупнути, зупинилися насторожені пари. Обличчя завідуючого сяяло якось особливо урочисто.
— Хлопці, — повторив Вікмиксор, коли стало зовсім тихо, — всі негайно йдіть у їдальню. Зараз відбудуться загальношкільні збори.
♦
У напівтемній їдальні, пропахлій тюленячим жиром, тривожний гомін.
Голені голови щохвилини крутяться в різні боки, а на обличчях застигло запитання: в чому річ?
Шкільні збори для шкідців — новина. Це вперше.
Усі нетерпляче ждуть Вікмиксора: що ж він скаже?
Нарешті завідуючий входить у їдальню.
Кілька хвилин він стоїть, озираючись, потім підкликає вихователя і голосно каже:
— Сергію Івановичу, ви будете для першого разу секретарем. Хлопці ще не звикли до самоуправління.
Вихователь мовчки сідає, кладе перед собою аркуш паперу й чекає, а Вікмиксор хвилину думає й чухає вухо. Потім він випростується й починає говорити:
— Хлопці! Досі у нас у школі немає життя… Так, почекайте!..
Він збивається.
— Я забув почати. Отже, вважаю перші загальношкільні збори відкритими. Головою поки що буду я, секретарем — Сергій Іванович. На порядку денному — моя доповідь про самоуправління в школі. Отже, я починаю.
Шкіда мовчить. Шкіда причаїлась і жде, що скаже її керманич.
— Отже, прошу уваги. Що таке наша школа? Це — маленька республіка.
— Мабуть, скоріше — монархія, — єхидним шепотом поправляє зава Японець.
— Наша школа — республіка, але в республіці завжди влада в руках народу. У нас же досі цього не було. Ми мали з одного боку вихованців, з другого — вихователів, якими керував я. Цим, так би мовити, порушувалася наша негласна конституція.
— Правильно! — лине приглушений вигук з гущі вихованців.
Вікмиксор грізно насуплює брови, але одразу спохвачується і веде далі:
— Тепер цього не буде. Зараз я викладу перед вами свій план. Школа повинна йти в ногу з життям, а тому наш колектив має запровадити у себе самоуправління.
— О-го-го!