— Скільки вам років? — несподівано поцікавилась Наталя.
— Двадцять сім,— відповів Іван, подивувавшись запитанню, а так само й тому, що, відповідаючи, оглянув блискавичним поглядом усі ті літа. Літа за собою. Мало? Багато?
— Мало? Багато? — вимовив уголос.
— Нормально.
Мало, щоб робити якісь остаточні висновки, але цілком досить, щоб уже чимало розуміти про себе і про світ. І навіть щось зробити. Цікаво, чому ж тоді вона, Наталя, так рано — всього у двадцять — зробила остаточний присуд собі? Які ж мала підстави? Він подумав про те, скільки часу треба, щоб стати самим собою, а скільки потім — щоб самим собою залишитись.
Марковський повернув до себе найближче полотно. По ньому ковзали мерехтливі, тремтячі тіні, квіти здавалися рухомими, темні плями спотворювали колір, і картина нічого не сказала йому.
— Скоро почне світати — встигнете подивитись,— трохи насмішкувато сказала Наталя, і цю насмішку він узяв на свій карб.
Насправді до світу було ще не близько. За вікнами чужої, незнайомої і не надто приємної майстерні існувала якась реальність, так само неприйнятна зараз до прочитання, як ця картина під рукою. Іван підвівся й почав добиратися до вікна. Зазирнула в обличчя темрява, де-не-де розбита жовтявими плямами вікон. Хтось і в таку годину світив світло. Високо завислі квадрати вікон існували наче самі собою, обриси будинків зливалися з ніччю. Майже нарівні з найвищим світляним квадратом сріблясто виблискувала чвертка місяця.
І все ж світанок надходив — здалеку, ледь помітно, обережно. На столику вигоряла до денця свічка, а в кріслі сиділа дівчина, від якої йому дуже не хотілося йти, хоч вона думала щось зовсім своє, йому не доступне, і дивно було, що він залежав од неї, від її примхи, чи від її бажання, чи від настрою — і вона розуміла це, звичайно, і не хотіла, здається, допомогти. Виникла спокуса вивести її з цього стану апатії й насмішкуватої нехоті, струсонути дівчину за плече, крикнути просто в обличчя: та ти ж актриса, від бога і від чорта актриса, повір мені, як я тобі повірив, не розумієш хіба, що я прошу, благаю допомоги, бо ти мені потрібна, саме на тебе, на таку, як ти, задумав я свою виставу, і тепер ти вибиваєш в мене грунт з-під ніг, невже мені пощастило знайти тебе тільки затим, щоб ти тут же зреклася нашої спільної роботи?
Наталя знову знімала нагар зі свічки. Свічка в центрі хисткого світляного кола — це теж сонячний годинник?..
Злість підступила Іванові до горла. До біса, ну й норовлива дівка! Врешті, якщо вона залишиться й буде продовжувати репетиції, то що це буде за робота — абияк, аби збутися, їй же все одно, їй зовсім байдуже, якою вродиться вистава. Краще замінити її. Тепер, коли зосталося обмаль часу, Котусик із шкіри лізтиме, доводячи свою акторську вартісність.
Притулившись лобом до холодної шибки, він знову почув тихий, теплий сміх:
— Таке теж було. Ось зараз я підійду до вас і стану поруч, і ми удвох дивитимемось у ніч, удвох приймемо страждання, і ви покладете руку мені на плече, щоб підкреслити своє співчуття і співпережит-тя. Вам хіба не доводилось працювати над таким етюдом?
Озирнутися він не наважився, хоча годі було зрозуміти, кепкує дівчина чи говорить серйозно. Вона справді встала, однак не наблизилась до нього. Відкрутила кран. Вода галасливо вирвалась на свободу.
— Хочете чаю? Єдине, чим я можу підтримати вас.
— Чого ти така... недобра?
— Недобра? Я?
Рука її з важким чайником лежала вздовж тіла, і в світлі все тієї ж свічки обличчя Наталине здавалось рухомим, бо по ньому мінливо перебігали тіні.
А може, то не від свічки, а від чогось такого, що знайшло притулок в її душі і змусило Івана саме цю актрису вибрати, призначити на ту незвичну, нелегку роль у своїй виставі?
Двозначність ситуації зникла. Дівчина знову стала актрисою, він — режисером. Зухвала самовпевненість, замішана на радості, повернулась до Івана. Він уже був переконаний, що умовить Наталю залишитися. Нехай навіть до кінця сезону. Нехай тільки до прем'єри. Йому цього було треба. І зробить він це негайно, зараз, ось тут, коли на столику догоряє свічка, а до вікон ще тільки здалеку добирається світання — разом із нечастим шурхотінням автомобільних шин — холодне, передвесняне світання.
Будь-який спосіб буде добрий, все одно як він це зробить, які слова скаже — але він змусить її грати Беатріче, грати так, як він їй звелить. Неправда, що вона працюватиме далі абияк. Вона цього просто не вміє. Полетить під три чорти її дурна впертість і невіра в себе, він уже знає, відчув на репетиціях, як вона точно й блискавично виконує кожне його завдання, він ще не встиг додумати думку до кінця — а вона вже ловить її,— який же сенс, відмовлятися від спільної роботи?
— Я недобра? Може.
Незвідь як і коли вони з Терном опинилися у величезному лісі чи у напівдикому парку. Це зовсім не означало, що вони були там лише вдвох, поряд пе-перебували і мати, й батько, і ще якісь люди, однак цікавив її тільки Терен, і ліс — чи парк — мав сенс лише у зв'язку з Терном. А ще до того, набагато раніше, коли мама, готуючи персональну виставку в Києві, взяла туди з собою дочку, тато одержав телеграму: "Зустрічай Алю попутницею Іванченко рейс 2815 залишаюсь Києві три дні Марія".
Якщо врахувати, що Наталі було тоді всього три роки, то телеграма такого змісту могла здатися щонайменше дивною, тим більше, що ніякої попутниці Іванченко батько знати не знав.
Рейс 2815 затримувався спершу на годину, потім на дві. Попутниця Іванченко прилетіла іншим рейсом, і батько довідався про це, коли владний голос по радіо запропонував йому підійти до чергового. Там знаходилася й попутниця Іванченко — солідної статури жіночка з численними валізами й торбинками. Батько приглядався до її багажу — Альки поміж клунків він не вгледів. Попутниця поінформувала бадьорим голосом, що дівчинка їде поїздом з надійною людиною — театральним художником Олексою Тернюком; описавши Териюка, жінка сказала, що передоручила йому дитину, бо не знала, чи взагалі вилетить з Києва. Поїзд прибуде опівночі, вагон, здається, сьомий.
Опівночі тремтячими руками батько одібрав у незнайомого хлопця свою сонну, перелякану і втомлену Альку. Вона пробурмотіла: