Минаючи якусь розчахнуту браму, спиняєшся. Хтось там є, Мартофляче. Біле волосся, здається, повернута спиною блондинка. Ого! Може, погладити її ззаду? Але блондинка нахиляється вперед і починає блювати, і виявляється Білинкевичем, п’яним Білинкевичем, який забрів у цю вуличку і тепер тут блює перед брамою, а потім повертається до тебе й питає:
— Ростику, ти мені привезеш Донцова з Америки?
— Як ти тут опинився?
— Уявляєш, я спав у якомусь автомобілі, тобто в багажнику, а потім мене з нього викинули…
— А куди ти йдеш? Веди мене до готелю!
— Та нащо тобі той готель? Ходімо краще до Марти.
— Не хочу до Марти, — здригаєшся, Мартофляче.
— Та не до твоєї! — регоче Білинкевич, витираючи рукавом писок. — Тут, у цій брамі живе Марта. Вона курва. Ходімо до неї — вип’ємо, поїмо, ляжемо спати.
— Вона молода? — питаєш, Мартофляче.
— Вона секс-бомба, — відповідає Білинкевич, коли ви підіймаєтеся вгору крутими дерев’яними сходами. — Вона мешкає на третьому поверсі. Вона має що випити. Вона тобі сподобається…
— Я мушу йти, — зненацька мовив Гриць. — Я мушу вас лишити.
— І ти, Грицю? — запитав Немирич.
— Пішли ви всі…— злостилася Марта, але здавалося, що їй дуже хочеться плакати. — Чого я сюди приперлася? У мене вдома діти, а я поїхала за тим старим придурком…
— Я мушу йти, — все одно сказав Гриць. — Лажа, але мушу.
— Маєш якісь справи? — поцікавився Немирич.
— Так, я мушу йти.
— Ну, то пензлюй собі куди треба, а не повторюй безконечно, як зомбі, "я мушу йти, я мушу йти"! — скипів Хомський. — Коли людина щось мусить зробити, вона ні в кого не питає дозволу і робить те, що мусить зробити. Хочеш іти — іди. Я не кину каменем тобі вслід. Але, благаю, не стій більше тут ані хвилини і не мняцкай те своє безконечне "я мушу йти". Бо в мене виникає мимовільна підозра, що насправді ти не мусиш нікуди йти…
— Ні, я мушу йти, — ще раз потішив усіх зомбі Штундера і таки пішов.
Він перетнув площу, де саме відбувалися чергові святкові спазми на кшталт акробатичних етюдів і перетягування каната, але, перш ніж повернути в колишню вулицю Сакраменток, заглянув до барвистого намету, на якому було написано "Фабрика монстрів. Здійснення бажань". Сталося так через те, що йому захотілося бути іншим.
У наметі було декілька хлопців і дівчат, переважно гарних собою, котрі надавали будь-які послуги.
— Пострижіть мене, — сказав Гриць, сідаючи у крісло перед дзеркалом.
— Хочете, я зроблю вам козацький оселедець? — спитала дівчина в такій короткій спідниці, що здавалася цілком голою.
— Так, оселедець. Обов’язково.
І вона заходилася його стригти, лишаючи на голові тільки оте славнозвісне чорне пасмо, — спочатку ножицями, потім машинкою, потім голила бритвою його череп, котрий робився дедалі лискучішим, але чорне пасмо — тепер уже справді оселедець — лишалося неторкнутим.
— Тобі дуже пасує, — сказала дівчина. — Я б на твоєму місці тільки оселедець і носила.
— Так, звичайно, — відповів Гриць.
— У тебе дуже гарна форма голови, — продовжувала вона. — Оселедець і вуса роблять тебе якимось небуденним і особливим.
— Так, я знаю.
— У тебе справжній козацький тип, — казала вона далі. — Очевидно, маєш дуже чисті гени. Нічого, що я на "ти"?
— Так, нічого.
— Ти такий неговіркий. Мабуть, справжні козаки були такими, як ти. Очі маєш карі, ніс такий тонкий і довгий, засмагле худорляве обличчя. Ти схожий на Богуна. Або на молодого Мазепу. Хочеш, я трошки наведу тобі очі? В мене є туш, помада, всілякі фарби для гриму. Не хочеш?
— Ні.
— Може, хочеш масаж? Я вмію робити фантастичний масаж. Ти відчуєш себе дуже сильним і непереможним. Ходімо, роздягнешся за тією ширмою, і я зроблю тобі масаж. Усім, кому я робила, дуже сподобалося. Тобі сподобається.
— Я мушу йти, сказав Гриць. — У мене мало часу.
— Як хочеш, — дівчина полізла рукою йому в пазуху і погладила його по грудях. — Гобі гарно з оселедцем. Я хотіла би мати від тебе дитину. В тебе дуже чисті гени.
— Дякую, я мушу йти, — сказав Гриць і рушив до виходу, але побачив хлопця у стрілецькому однострої.
— А козацького одягу нема? — спитав у нього Гриць.
— Козацький увесь розійшовся. Зрештою, стрілецький також, — відповів хлопець.
— Але мені дуже треба, — наполягав Гриць.
— Можеш одягнути цей, що на мені. Завтра вранці повернеш. А я поки що походжу у твоєму.
Гриць вдячно закивав головою і тут-таки почав переодягатися. Чоботи, френч, штани, два ремені.
— Тільки мазепинки не маю, даруй, — сказав хлопець. — Але ти маєш гарний оселедець. Тобі й не треба мазепинки.
За кілька хвилин вони вже були цілком інакшими — Гриць в однострої старшини УГА і той хлопець у його джинсовому шматті.
— Заходь завтра, — сказав хлопець на прощання.
— Заходь, я чекатиму, — помахала рукою дівчина з голими ногами.
— Дякую. Мушу йти, — розвів руками Гриць і вийшов з намету "Фабрика монстрів. Здійснення бажань".
Тепер я повинен усе знайти. Я стільки разів чув від старого, я вивчив напам’ять усі його слова. Я мушу там бути сьогодні вночі.
Колишня вулиця Сакраменток прилягає до Ринку, тож на ній так само гучно і всюди спалахують відблиски свята. Але там, глибше, є темні мертві вулиці й площі, є глухі подвір’я, покручені сходи підвалів, забиті дошками вікна. Якщо з Сакраменток повернути праворуч не доходячи до кінця вулиці, то обов’язково трапиш на колишню площу Воскресіння, де стоїть дерев’яна церква. Обійти її можна з двох боків і, якщо я нічого не сплутав, то саме з площі Воскресіння починається дорога на Сільце — попри цвинтар і придорожню каплицю.
Я навіть не знав до сімнадцяти років, що старий народився і виріс отут. Я здогадувався, що в минулому є якась таємниця, і я чудово розумів, що ми вивезені, бо українці просто так не народжуються в Караганді. Але деталі й не надто мене цікавили. Це вже після смерті старого я завівся.
"Розумієш, Грицю, там є цвинтар і коло нього капличка, і там на цвинтарі поховані деякі люди з Сільця, але то небагато, бо Сільце мало власний цвинтар. І власну каплицю, і церкву. Чув, що тепер там нема ані сліду — так, ніби й не жили там ніколи люди. Урочище "Сільце" коло Чортополя — і досить. Вони все спалили, знаєш?"