Вступ
Дуже хочеться романа написати. Давай спробуємо.
І
Чудового червневого ранку на одній із затишних улиць тихого приморського міста, улиць, залитих п'янкими пахощами квітучої білої акації, біля брами невеличкого білого будинку, стояв у задумливій позі середніх літ мужчина і пильно дивився вдалечінь.
Чоловіче лице його мало правильні риси і не палахкотіло ніякою енергією, рудувате волосся його не могло спадати на його високе, круте чоло, бо волосся його було і рудувате і рідкувате. Прямий, нещодавно висяканий, його ніс нікого не вражав своїми ніздрями, бо ніздрів було тільки дві, і то були звичайні собі ніздрі, що і не роздувались, і не западали.
Тільки губи його, не зовсім товсті, і не так щоб уже дуже й тонкі, вражали кожного, хто кидав погляд на нашого героя, бо одна губа була верхня, а друга губа була нижня.
Біля нього стояла чарівна дівчинка, років семивосьми, чудесне білокучеряве дитя, голубооке й ніжне. Такими бувають ангели, доки вони не злітають на землю в район атлантичної хартії.
Дівчинка повними любові очима дивилася на мужчину й ніби запитливо чогось чекала.
Нарешті вона сказала:
— Тат! Чи скоро вже? Мем так хвилюється! Мужчина погладив чарівну дівчинку по білокучерявій її голівці, і відповів з такою глибокою ніжністю, що зразу було видно, що за цю чарівну дівчинку він ні одного пенса аліментів не платив.
— Дитя моє! — промовив він. — Скажи нашій любій Мем, що як тільки кеб під'їде, ми зараз же виїдемо! Проси нашу дорогу Мем не хвилюватися й не крутити мені шариків!
Дівчинка з глибокою відданістю подивилася на Тат'а:
— Єс, Тат! Я скажу Мем, щоб не крутила вам шариків!
— Іди, дитя моє! — сказав мужчина, продовжуючи дивитись в далечінь вулиці, напоєну п'янкими пахощами квітучої білої акації.
— Гмгм! — прогумкав Тат.
І не встиг він прогумкати, як ізза рогу вискочив кеб, запряжений парою непаристих і нерисистих коней.
Коні мчали малокровним галопом, а на козлах стояв немолодий уже тубілець, держачи в лівій руці віжки, а правою "поливаючи" вільним кінцем віжок пару непаристих і нерисистих коней, які, як потім виявилося, були обидва жіночої статі, і, коли вірити енергійним вигукам немолодого вже тубільця, одну з них звали Душа, а другу Мать.
Проти будинку, де стояв у задумливій позі середніх літ мужчина, після енергійного наказу тубільця на козлах:
— ТррррІ Душа й Мать! Трррр! Кеб став.
З двору вийшла Мем, ведучи за руку ніжноголубооке й білокучеряве чарівне дитя, а за ними гарновида покоївка, прописана як племінниця, міс Пріська, з кошиком, повним тарані, свіжих огірків, паляниці, варених яєць, пшеничної віскі, полуниць і тому подібних пудингів.
Тат, Мем і чарівне дитя поїхали в гідроорнітологічну подоріж на Обіточенську косу, що врізається в Азовське море біля міста Ногайського.
Світило сонце… Плескалось море…
Минали години й дні 1926 року нашої ери…
ІІ
В цім розділі Таткові слід би було помріяти про Ногайські степи, про ногайців, про місто Ногайське, взагалі вдатися в старовинну історію, або в історичну старовину, але Тат'ові якраз схотілося їсти, через те він попрохав зупинити кеба, виліз із нього із своїми супутниками, — разіслав на травиці над морем пледрядно.
А після трапези почали купатися, так що екскурси в далеку старовину довелось облишити…
Поїхали далі.
Так ото, купаючись та закусюючи, чи закусюючи та купаючись, і доїхали наші подорожники аж до міста Ногайського, звідки, як уже було сказано, врізається Обіточенська коса в Азовське море.
Тут Тат'ові слід би було помріяти про те, що таке Обіточенська коса, звідки вона взялася, її географічне і всякі інші положення, її економічне і всякі інші значення.
Але Тат'а з Мем і з донькою покликали вечеряти хазяї, де вони зупинилися, і мріяти було йому ніколи. Після вечері полягали спати…
III
На ранок Тат, Мем і чарівна дівчинка поїхали на Обіточенську косу.
Там вони прибилися до рибальського куреня, познайомилися з симпатичними рибалками, з їхнім життям і роботою.
Про рибальське життя на Обіточенській косі чимало можна б було цікавого занотувати, та Тат'ові не було коли це робити, бо він або юшку їв, або купався в нечисленних лагунах і затоках, рибалив з рибалками помагаючи їм витягати сіті, вечорами стріляв бакланів, розшукував чайчині гнізда і т. ін.
Мем увесь час пляжилася й купалася, а чарівне дитя купалося, пляжилося й ловило метелики.
І Мем, і чарівне дитя у вільний од пляжу час, їли юшку, їли рибу, їли яєчню і інші подібні пудинги, та так їли, що викликали у рибалок неабияке здивовання:
— Дивись! Вроді як дома, а їсть, як за себе кидає! І дитьонок теж!
Після вечері завжди довго точилися дискусії на тему: "Що краще, чи Обіточенська коса, чи обіточенська юшка?"
Перевага була завжди на боці обіточенської юшки.
Після юшки лягали спати: Мем і чарівна дівчинка в курені, а Тат з рибалками біля куреня, на запашному сіні.
І кожної ночі над ногайським степом, над Обіточенською косою, над Азовським морем аж до ранкової зорі не гасли зорі.
IV
Одної ночі, коли все населення рибальського куреня, перетравлюючи юшку, дихало спокійно й рівномірно, — над Обіточенською косою, над її лагунами й затоками залунав дзвінко — страшний, заливчастий регіт:
— Хахахаха! Хахахаха!
Мем і чарізна дівчинка вискочили з куреня, припали, тремтячи до Тат'а:
— Чув?
— Що? — спросоння промимрив Тат.
— Дикий регіт чув?
— Ніякого реготу я не чув! То вам з юшки! — одказав Тат.
Аж тут знову заливчастодике:
— Хахахаха! Хахахаха!
Тат, бувши людиною антирелігійною і абсолютно без ніяких забобонів, перехрестився:
— Свят! Свят! Свят! А воно знову:
— Хахахаха!
Мем і чарівна дівчинка тремтіли.
Тат не тремтів, бо з дитинства був людиною небоязкою й хороброю, чому доказом в надзвичайних випадках були його зуби: вони мужньо цокотіли…
Тат миттю перекотився до найближчого рибалки, сіпнув його за смокінг і спокійно процокотів:
— Сер Данило! Сатана! Регоче!
Сер Данило лупнув очима й промовив:
— Га?!
— Регоче! Отак: "Хахахаха!" Сатана!
Сер Данило почухав те місце, що свербіло, ліг на другий бік, натяг дужче капелюху, засунув ліву ногу глибше в сіно і позіхнув:
— Чачачайка! Чайкареготун! І заснув.