Володимир АРЄНЄВ
RARA AVIS
1
Ця історія дуже давня. Настільки давня, що жодного запису про неї не збереглося. Отож, якщо керуватися сучасними науковими поглядами на світ, правдивість її перебуває під великим сумнівом. Можна навіть стверджувати, що такого взагалі не було, що все це лише вигадки химерного оповідача. Стверджуйте. Може, і не було. Може, і краще, аби не було.
2
Імператор подорожував. Або загарбував світ — одне іншому не заважає, якщо ти дійсно могутній імператор. Але з часом і подорожі, і війна перетворюються на буденність, від якої тхне мертвою нудьгою. Скільки не махай руками, набридливі мухи-думки все одно прилітатимуть і сідатимуть тобі на величне чоло — туди, де лежить нудьга-мрець. Так починаються страти, і роздратованість, і перешіптування підлеглих за спиною. Підлеглих можна позбутися — а от як позбудешся власної спини?
— Чому ми зупинилися?
— Далі — джунглі, мій імператоре. Військо не зможе пройти крізь хащі, почнеться епідемія, ми втратимо дуже багато людей. До того ж...
— Добре, нехай будують кораблі. Але Ми воліємо посуватися суходолом. Відберіть найкращих, вирушаємо завтра на світанні.
— Слухаюся, мій імператоре, — а в очах — ти бачиш це, ти читаєш в них, наче в книзі, — одна-єдина думка: правитель збожеволів.
Ти посміхаєшся: так, збожеволів — від нудьги.
3
Десь у верховітті галасують птахи. Їх тут до біса, різних: великих і малих, сіреньких і непристойно-барвистих. Вони всюди, їхні голоси продлубали в твоїй голові сотні тисяч дірок і тепер вільно сновигають туди-сюди — лише луна розходиться під черепом.
На привалах неможливо їсти: папуги пікірують згори просто на руку і видирають з пальців хліб і фрукти. Ти наказав узяти луки й перестріляти зухвальців. Стріли скінчилися на третій день, птахи, схоже, ніколи не скінчаться.
Природа — щоб її! — непереможна й велична.
Ти наказуєш напнути шатро, забираєшся всередину і їси нашвидкоруч, поки навколо стоять із оголеними клинками вартові. Жуєш і чуєш, як падають під лезами мечів птахи.
4
На селище тубільців загін натрапив через тиждень. До того часу ти вже не раз пожалкував, що поліз у ці нетрі. Але не повертатися ж назад — там, певно, вже й немає нікого. Побудували кораблі та попливли річкою, з комфортом і без птахів. У всякому разі, без такої кількості птахів.
Отже, тубільці. Голі, босі, темношкірі. З таких виходять добрі гладіатори, коли місяців зо три подресирувати. Якби мали з собою більше людей, можна було б повиловлювати цих дикунів та взяти до столиці. Проте мудрість — риса, необхідна кожному імператорові. Ви обмінюєтеся подарунками і шукаєте спільну мову. Не мову зброї, іншу. "Ми тобі дамо три разки намиста, ти нас проведеш на північ. Добре, чотири разки. П’ять, але це остання ціна. ...Мій імператоре, вони торгуються, наче купці зі Сходу. Як скажете, мій імператоре..."
Провідник погоджується, ви рушаєте далі. "П’ять разків намиста за такого гладіатора? Вигідний гендель".
5
— У чому справа? Чому ми зупинилися?
— Мій імператоре, провідник каже, що далі йти не можна. Треба обходити.
— Це чому?!
— Він каже...
— Що саме?
— Він каже, там живе богиня.
— Яка ще, до біса, богиня?
— Раравіс.
— То може, йдеться про рідкісного птаха? Rara avis, га?
— Мій імператоре, він не знає нашої мови настільки досконало, щоб...
— Добре, добре. Мені треба подумати.
Напинають шатро, стають на варту охоронці. Ти думаєш під те саме шарудіння мертвих пташиних тіл. Якась чапля (звідки вона тут узялася, річка ж далеченько?!) пробиває полотно шатра і падає просто перед тобою. Вихоплено меч, удар — червоно-біла відтята голова клацає дзьобом біля правої мешти, заливаючи її кров’ю.
Ти приймаєш рішення.
6
— Далеко ще?
— Мій імператоре, він каже, вже близько.
— Здається, ти нервуєш.
— Так, мій імператоре. Мабуть, ми даремно вирушили сюди втрьох. Усе-таки...
— Дурниці.
Шерхіт великого, наче зелені тарілі, листя невідомих тропічних рослин. Щось кричить дикий журавель.
— Он де.
— Де? Покажи.
— Он, на скелі. Бачите?
Так, ти бачиш. І тому мовчиш, не відповідаєш на запитання. Просто дивишся.
Неймовірна, чарівна, казкова. Пір’я, наче вірізьблене із золота; довгі тонкі ноги лелеки, здається, ладні розсипатися від першого-ліпшого подиху вітру.
Пташка стоїть до тебе спиною. Потім обертається, і ти бачиш... ти бачиш...
— Цього не може бути!
У птаха людська голова, жіноча голова... — ні, не людська, божественна. Такої краси ти ще ніколи... Ніхто в світі... Незбагненно, просто незбагненно!..
— Що з вами, мій імператоре?
— Повертаємося у табір. Негайно!
7
Коли її ловили, вона не пручалася. Лише дивилася та всміхалася. Зрозуміла, що сталося, тільки тоді, коли на її очах тубільця-провідника нещадно били ногами (він насмілився підняти руку на імператора). Заговорила, схвильовано, незрозуміло.
— Що вона каже? Спитайте.
— В кого, мій імператоре?
— Та в цього дикуна, в кого ж іще?
— Він мертвий, мій імператоре.
— Якого біса?! Я ж не наказував забивати до смерті!
— Розумієте, вони тут усі з діда-прадіда вважали цю... цю істоту богинею.
— Ну то й що?
— Гадаю, ви б теж померли, якби вашого бога посадили в дерев’яну клітку... мій імператоре...
8
Потім добиралися до своїх. А з неба, вдень і вночі, падали птахи. Вдаряли дзьобами в плечі, в голову, в руки, лягали під ноги і вмирали, вмирали, вмирали...
Ти наказав викинути з подушки усе пір’я і набити травою. З певного часу ти почав ненавидіти пір’я.
9
Вона нічого не їла. Зовсім. І за кілька днів перестала розмовляти. Певно, усвідомила, що її мови тут не розуміють. Ти підходив до клітки, сідав просто на землю, дивився. Це обличчя... Так, тубільці недарма вважали її богинею.
З тобою вона ніколи не говорила. Певно, знала, з чиєї забаганки тут знаходиться.
10
Коли дісталися кораблів, клітку відвантажили на палубу, встановили під наметом, щоденно оббризкували водою. На річці було спекотно, але птахів стало менше. Натомість з’явилися тубільці — вони атакували кораблі, плигаючи з навислих над водою гілок. Ти наказав переставити клітку в трюм, де панувала задуха. Іншого виходу не було: дикуни могли звільнили богиню.
У трюмі вона споганіла, пір’я пом’ялося і стерлося, і тепер нагадувало не золото, а дешеві мідяки. Обличчя змарніло, на білій гладенькій шкірі з’явилися перші зморшки, та й сама шкіра стала жовтуватого відтінку, наче в хворої людини.