— А тепер сідай,— покликав Султанмурат брата,— їдь, усе гаразд!
Розшарівся від гордощів Аджімурат, пристукнув Чорногривого п'ятами, то туди, то сюди проїжджався — всі тепер бачили, який у нього вмілий агай як тут було не похизуватися!
Вечір настав світлий, довго не сутеніло. Додому повернулися задоволені, хоч і стомлені. Аджімурат верхи на Чорногривому в'їхав у двір, щоб побачила мати.
Він одразу заснув після того, нічого не підозрюючи. А Султанмуратові не спалося. Думав про те, як завтра опиниться в місті, що там побачить, що його чекає. Засинаючи, чув, як неголосно перемовлялися батько з матір'ю.
— Я взяв би й меншого, удвох їм було б веселіше,— казав батько,— та тільки місця нема на тій чортовій бричці. Сидиш на самісінькому передку, впритул до бочки. А дорога далека, задрімає малий та ще впаде під колеса.
— Що ти! — перелякалася мати.— Не дай боже, і не здумай, не треба,— зашепотіла вона.— Іншим разом колись, устигне. Нехай підросте. Ти й за цим дивись добре. Думаєш, великий, куди там...
Солодко поринав у сон Султанмурат, солодко було чути, як тихо розмовляють між собою батько й мати, солодко було думати, що вранці, рано-рано вранці їм виряджатися у путь-дорогу...
І, вже засинаючи, звідав він завмираючим серцем невимовну втіху польоту. Дивно, звідки він знав, як треба літати. Ходити, бігати, плавати притаманно людині. А він летів. Не зовсім як птах. Птах махає крилами. А він лише розставив руки й ворушив кінчиками пальців. І летів плавно, вільно, невідомо звідки й невідомо куди, в безмовному, усміхненому просторі... То був політ духу, то він ріс у сні.
Прокинувся враз, коли батько торкнув за плече й тихо сказав на вухо:
— Вставай, Султанмурате, їдьмо.
І перш ніж схопитися з місця, на якусь мить відчув, як прилинула хвиля ніжності до батька, вдячності за його колючі вуса, що приторкнулися до вуха, й слова, що він сказав йому. Він ще не знав, що настане час, коли буде з тугою і щемом згадувати саме цей доторк батькових вусів, саме ці слова, що він сказав: "Вставай, Султанмурате, їдьмо".
Мати вже давно була на ногах. Вона дала синові випрану сорочку, на голову великуватого зеленого, як у началь-
1 Агай — старший брат.
ників, кашкета. Цього кашкета батько привіз торік з Чуй-ського каналу. Дала мати і черевики, які берегла і які батько також привіз з каналу.
— Спробуй узуй, не муляють? — спитала вона про черевики.
— Ні,— сказав Султанмурат. Хоч вони, звичайно, трохи муляли. Тільки б лиха, розтопчуться.
Попрощавшись із матір'ю, виїхали з двору, і коли брич-ка-гасовозка, гуркочучи, захлюпотіла по воді великого кам'янистого грика, серце його забилося, він стрепенувсь, зіщулився від радості й від холодних бризок, що вдарили з-під ніг коней, і збагнув, що не вві сні, а насправді їде до міста.
Літній ранній світанок народжувався, ніби наливався прозорим соком. Сонце було ще десь дуже далеко, за сніговими горами. Але воно наближалося поволі, прокльовувалося, готуючись раптово викотитися, засяяти з-за гори. А поки що на прохололій за ніч дорозі було спокійно й свіжо. Шкода, що ніхто з хлопців не бачив, як вони з батьком виїжджали з аїлу. Тільки собаки на околиці загавкали спросоння на перестук коліс...
Дорога ж тяглася пагорбами до степу, до лілового ланцюжка гір, що темніли вдалині. Там, за тими далекими горами,— Джамбул. Туди пролягла їхня дорога.
Ситі коні діловито тюпкали рівною риссю, здавалося, не помічаючи ні збруї, ні упряжі, бігли собі, звично пофоркуючи й потріпуючи чолками. Дорогу вони добре знали, скільки разів вони вже міряли цей шлях; хазяїн на місці, віжки в його руках, а те, що поруч з ним сидів на передку хлопчик, то він теж був свій і, власне, зовсім не заважав...
Отак вони їхали, втягшись у добру ходу. Бричка торохтіла й поскрипувала, як усі брички на світі. А сонце тим часом сходило десь збоку, в щілинці між горами. Світло й тепло спокійно й лагідно розпливалися повітряною хвилею на спітнілі спини коней — Чабдар ставав тепер чалим, мов перепелине яйце, а Чонтору, все світлішаючи,— ясно-гнідим; світло й тепло торкнулися й бронзових батькових вилиць, поглиблюючи тверді зморшки побіля примружений очей, а руки його, тримаючи віжки, стали ще більші й жилавіші; світло й тепло струмували на дорогу під копита коней живлющим бігу чим потоком; світло й тепло проникали в тіло, в очі; світло й тепло дарували життя всьому на землі...
Гарно, радісно, привільно було на душі Султанмуратові того дорожнього ранку.
— Ну що, прокинувся? — пожартував батько.
— Давно вже,— відповів син.
— Ну, тоді держи,— передав йому віжки.
Султанмурат вдячно всміхнувся, цього він чекав з нетерпінням. Можна було й самому попросити, але краще, коли батько вважатиме за потрібне довірити — тут тобі не десь, а їзда на великій дорозі. Коні відчули, що віжки перейшли в інші руки, невдоволено прищулили вуха, куснули один одного на бігу, ніби побунтувати-побитися збиралися, коли ослабла влада. Але Султанмурат зразу дав про себе знати — енергійно шарпнув віжками, прикрикнув: _
— Ей ви! Я вам!
Якщо щастя для людини існує тільки в теперішньому часі й не буває його ні в минулому, ні в майбутньому, то того дня, в ту поїздку Султанмурат звідав його сповна. Не було й хвилини такої, коли б настрій його чим-небудь затьмарився. Сидячи поруч із батьком, він був сповнений гідності. Це почуття не залишало його всю дорогу. Гуркотлива гасовозка когось іншого, може, довела б до божевілля, а для нього то був радісний передзвін щастя. Курява з-під брички, що зависала позаду, дорога, по якій котилися колеса, коні, що дружно карбували слід копитами, добра збруя, від якої йшов дух поту й дьогтю, легкі білі хмари, що кочували високо над головою, ще не посохлі зрілі трави навколо, то жовті, то сині, то лілуваті, арики й струмки, що порозливалися на переїздах, зустрічні вершники, вершники й підводи, придорожні ластівки, що жваво шмигали сюди й туди, інколи мало не черкаючи крилами морди коней,— усе це було виповнене щастям і красою. Але про це він не думав, бо, коли щастя є, про нього не думають. Він відчував: світ влаштовано так, що краще не може бути. І батько в нього такий, кращого за якого не може бути.