Нудиться Кирило Хоць. Ніч, а йому й не спиться. Перевертається під сіряком то на той бік, то на той, аж піл торохтить. Що йому робить у світі божому? Зима... Морози, а в його топить нічим... Ну хоч кричи — нічим. Прокурить жінка гнойком, наробить чаду — та й усе. Як у хліві — в хаті: двері набрякли, по кутках аж позацвітало, вікна й не розтають... отут не простудишся! Недавнечко ж синка поховав... Такий був хлопчик розумний, втішний — поховав... Ех, це вже в його шоста дитина на тім світі... Що ж... Заробітку катма. Ходив і в город учора, й позавчора ходив,— до дров, думав, хто візьме. Стояв-стояв, мерз-мерз, та чого й вийшов — ніхто не спитав...
Сумно, досадно Кирилові. Ось і Параска з печі, жінка його:
— Кириле, та що ж воно буде? На печі ось, а поглянь іди, які ніжки, які ручки в дітей: як лід!
"От лихо,— думає Кирило,— хоч би мороз пересідався абощо",— і він підвівсь і дивиться у вікно, чи не хмариться, чи не м’якшає. Та ні: зорі так мигтять та виблискують.
"Хм... ну що ти казатимеш?" Повісив голову, думав-думав: нічого... Треба й сьогодні в город. Засвітив... Се, те — давай сокиру гострить. Параска з печі зволоклася, за гнойком пішла. Дітки, Оленка з Андрійком, і собі з печі. Позгинались на лежанці, дивляться... так жалібно дивляться на батька.
— Чого ви тут? — батько до їх,— померзнете, гетьте на піч!
А Оленка:
— Ні, ми...— почервоніла та й нічого. Погострив сокиру Кирило, у вікно подивився: небо біліє, світ скоро... Перекусить би чого. Вломив хліба — чого ж би до хліба? Заглянув у мисник, пересунув в горщичок, пошарив на лаві — нема нічого.
Оленка:
— Татусю, татусю, ось я вам! — та, як зайчик, під лаву, вхопила часничину:— Ось, татусю, я й обчищу ще.
Аж усміхнувся татусь. Обчистила.
— Нате!
Узяв Кирило, маже шматок. Вона так уже зазира в вічі йому, так зазира, далі:
— Т...татусю.
— Чого?
— На... наберіть..— Пальчик у рот та й похнюпилась.
— Чого наберіть?
— На... на спідничку.
Дивиться Кирило.
Вона:
— Я... Я виросту, то й... сорочку шитиму... вам.
Андрійко меншенький:
— А мені... А мені... пилога ж... ж ожюмом...
Кирило аж засопів.
— А, де ви набрались на мою голову! — каже.
Оленка:
— Он у Цмелів... і... Ганнусці набрали, й Устусці, а я... А мені й...— та й скривилась. Та така: оченята позакружлювані, личко бліде, сорочечка обстрьопана... плаче, бідна.
А Андрійко й собі:
— Он, он у Цмелів... ожюм, пилоги, а в нас, а в нас... І ні,— такий страдний.
Похнюпивсь Кирило. Жалко стало. Пригадав, як і ті, покійні, оджили в його. Плачуть, плачуть, було, а він ще б’є, було... Ех, оджили... А це й сі... та двойко ж їх тільки... Бідненькі... Жалко! — й хліба не проковтне. Перехрестивсь, дранку на себе, другу зверху, за сокиру — та й гайда. Надворі світало. Прийшов у город Кирило. Десь узялось ще чоловіка з шість. Поставали, стоять під крамницею. Одежа — латка на латці в кожного, чоботи — ніски так і позадиралися. А холодно — страх! Скрізь так іскорки й грають, під ногами тріщать, ворони позгинались на дереві, дим стовпами, та такий проти сонця червоний. Тупцюють дроворуби, хукають у руки, а носи сині, на бородах сніг...
Підходить двірник в кожушині:
— Ану, до панів наших.
Кожний так і рушив з місця.
— Ні,— каже двірник,— не всі. Ходім... ти,— та показав на самого молодшого, на самого здоровішого. Так і осіли всі, тільки дехто головою скрутнув, дехто почухавсь. А той... той пішов, осміхається. Кирилові так заздрісно стало.
— Аж противно,— каже,— як ото воно ще й зуби скалить.
— Радий, бач, що взяли,— каже один.
— Еге,— каже другий,— показний, бач... Та це й прохарчиться він, і в кишеню перепаде.
"Ех,— дума Кирило,— от щасливий... А він... чого його не взяли?.. Чого ж він непоказний такий? Чого він... ні зросту, ні цвіту?.. Та це... гляди, й сьогодні не візьмуть!"
Підходить міщанка якась, товста і в шалі великій.
Кирило:
— Я.,, мене!
— Ну, не дуже "якай",— визвірились.— Не ти сам! — та й заступили його. Так і вдавило Кирила. Чи плакать, чи що й робить? Пом’явсь-пом’явсь та під другу крамницю сам собі став. Стояв-стояв, ніхто нічого.
"О боже мій, ну що тут робить?" Утер очі, бадьориться давай:
— Ану до жидка до якого, столярувать давай... От столяр так столяр! — осміхнеться та ще й усом моргне!
Одначе час не стоїть. Почали вже розходиться ті.
Глянув на сонце Кирило — високо...
— І, лихо! Та це вже і не буде нічого. Так-таки й сьогодні не візьмуть? — Похукав руки.
"Піду... піду до панів,— дума.— Дітки... плачуть... піду!"
Рушив.
"До яких же панів? До цих хіба? — Перейшов через дорогу, постояв...— Ні, ніяково до цих, страшно: дім великий... Хіба до тих он? Ану — до тих..."
Пішов, м’явсь-м’явсь, і через фіртку загляне, і через огорожу... "Ні, ніяково... Піду аж до тих он..."
Пішов, уже й полою втерся, уже й защіпкою цокнув, та й... що ж він казатиме, як увійде? Як у вічі панам дивитиметься? "Нічого, ждатиму вже!"
Вернувсь під крамницю синій-синій, зігнувся та так уже дивиться на всякого, так дивиться... Ніхто нічого...
"Ну й люди, ну й кляті, ситі, пикаті, осоружні... Ху, хай вам лихо!"
Поплигав... минув крамницю, один дім, другий... "Куди ж це він? Додому? Чого? З чим? Оленка ж, Андрійко..." — так і вдавили сльози.
"Вернусь, що не буде... Кланяться буду усякому, просить усякого... Так і так, скажу... дітки гинуть. Ось іде пан якийсь — оцьому й поклонюсь... Ні, шуба велика... страшно... Ні, хай під крамницею вже!.."
Дочекався, став...
"От тепер... поклонюсь оцьому".
"Ні, опалети великі — начальник великий. Хай он тому..."
"Ні, пика сердита".
"Ага, ось іде... дивиться весело,— оцьому... Ні, ніяково... соромно... От лихо! Ну, хай-но тому..."
Проходить і той, проходить і другий... "Отому непремінно вже!.."
Проходить і той.
"А-а, добра б тобі не було, життя отаке!" — заскреготів зубами, поклигав.
Трохи й не пропав, поки додому доліз. Аж у серце кололо, гак змерз. Одчиня хату. Андрійко з печі:
— Татусь, гостинця, гостинця!
Аж зуби зціпив татусь.
— А, гостинця тобі!., гостинця!.. А, печете ви мене!
Кинув шапку, похукав у руки, розстібаться давай.
Сіпа ті ґудзики, сіпа, не розстібнеться: як граблі руки.