Розділ XXIX
На цей лист Вініцій не отримав уже відповіді, тому що Петроній не писав, сподіваючись, очевидно, що імператор з дня на день накаже повертатися до Рима. Дійсно, звістка про це розлетілася містом і викликала велику радість у серцях натовпу, що знудьгувався за видовищами, роздаванням хліба та маслинової олії, яких значні запаси накопичені були в Остії.[247]
Гелій, вільновідпущеник Нерона, врешті оголосив у сенаті про його повернення. Але Нерон, зійшовши разом із двором на кораблі біля мису Мізени[248], повертався не поспіхом, заходячи до прибережних міст на відпочинок або для виступів у театрах. У Мінтурнах, де знову співав при публіці, затримався на кільканадцять днів і навіть знову подумував про те, чи не повернутися до Неаполіса й не чекати там настання весни, яка цього року мала бути ранньою й теплою. Протягом усього того часу Вініцій жив усамітнено в своєму домі, з думкою про Лігію та про все те нове, що проникало в його душу й приносило їй невідомі раніше поняття й відчуття. Час від часу бачив лікаря Главка, кожні відвідини якого наповнювали його радістю, бо міг із ним розмовляти про Лігію. Главк не знав справді, де її схованка, запевняв його, одначе, що старійшини оточили її піклуванням. Одного разу, зворушений смутком Вініція, розповів йому, як апостол Петро докоряв Криспові за те, що ставив за провину Лігії земну її любов. Молодий патрицій, почувши це, зблід од хвилювання. І йому здавалося неодноразово, що не байдужий він Лігії, але також часто долали його сумніви й непевність, тепер же вперше почув підтвердження своїх прагнень і сподівань із чужих уст, до того ж християнських. Одразу хотів бігти до Петра і, довідавшись, що немає його в місті, бо проповідує в околицях Рима, благав Главка, щоб той одвів його до апостола, обіцяючи за це щедро обдарувати бідняків їхньої общини. Здавалося йому теж: якщо Лігія його кохає, то всі перешкоди усунуті, бо готовий будь-якої хвилини вшанувати Христа. Та Главк, наполегливо переконуючи його прийняти хрещення, не міг ручатися, чи внаслідок цього він отримає Лігію, і говорив йому, що хрещення належить бажати заради самого хрещення та заради любові до Христа, а не заради інших цілей. "Треба мати й душу християнську", — сказав йому, — а Вініцій, хоча кожна перешкода обурювала його, починав уже розуміти, що Главк як християнин говорив те, що мусив мовити. Сам він не усвідомлював, що одну з найглибших змін у його натурі становило те, що раніше дивився на людей і на речі тільки крізь власний егоїзм, нині ж поволі звикав до думки, що інші очі можуть інакше бачити, інше серце інакше відчувати і що справедливість не завжди те саме означає, що особиста вигода.
Часто йому хотілося побачитися з Павлом із Тарса, слова якого цікавили його й непокоїли. Перебирав у душі докази, якими буде спростовувати його вчення, подумки дискутуючи з ним, хотів усе-таки його бачити й чути. Але Павло виїхав до Аріції[249], а відвідини Главка стали все рідшими. Вініцій опинився в цілковитій самотності. Тоді він почав знову блукати завулками, прилеглими до Субури, та вузькими вуличками Затибря, сподіваючись, що хоч іздалеку побачить Лігію, але коли й те його сподівання не здійснилося, в серці в нього почали накопичуватися нудьга та роздратування. Настав зрештою час, і колишня його натура ще раз обізвалася в ньому з такою силою, з якою хвиля в пору припливу повертається на берег, із якого відступила. Здалося йому раптом, що був дурнем, що даремно морочив собі голову речами, які довели його до смутку, і мусить брати від життя все, що воно дає. Вирішив забути про Лігію і принаймні шукати насолоду й блаженство поза нею. Хоча й відчував, що це остання спроба, кинувся у вир життя наосліп, із властивою йому енергією та запальністю. Життя ж само, здавалося, його до того заохочувало. Омертвіле та збезлюдніле за зиму місто почало оживати сподіванням скорого приїзду імператора. Готувалася йому врочиста зустріч. До того ж наставала весна: від подиху африканських вітрів зникли сніги на вершинах Альбанських гір. Газони в садах укрилися фіалками. На форумах і на Марсовому полі[250] зароїлися люди, яких пригрівало все гарячіше сонце. По Аппійовій дорозі, що була звичним місцем для заміських поїздок, запанував рух пишно оздоблених колісниць. Почалися вже прогулянки до Альбанських гір. Молоді жінки, під приводом ушанувань Юнони в Ланувії[251] чи Діани в Аріції, виривалися з дому, щоб за містом шукати вражень, товариства, зустрічей і насолод. Тут Вініцій серед розкішних колісниць помітив одного дня чудовий виїзд Петронійової Хрисотеміди, оточеної цілим гроном молодих і старих сенаторів, яких служба затримала в місті, — попереду бігли два молоські пси. Хрисотеміда сама правила четвериком корсиканських поні, роздавала навсібіч усміхи та легкі удари золотим бичем, але, побачивши Вініція, зупинила конячок і забрала його в карету, а потім додому на учту, що тривала цілу ніч. Вініцій напився так на тій учті, що не пам'ятав навіть, коли відвезли його додому, пригадав одначе, що коли Хрисотеміда спитала його про Лігію, образився й уже добряче напідпитку вилив їй на голову кубок фалернського[252]. Міркуючи над цим у тверезому стані, відчував іще гнів. Але через день Хрисотеміда, забувши, напевно, про образу, провідала його в його домі й забрала його знову на Аппійову дорогу, після чого була в нього на вечері, де визнала, що не тільки Петроній, але його лютняр також набридли вже їй давно і що серце її вільне. Протягом тижня показувалися вони разом, але стосунки не обіцяли бути тривалими. Хоча від випадку з фалернським ім'я Лігії не було ніколи згадано, Вініцій не міг, однак, позбутися думки про неї. Мав постійне відчуття, що очі її дивляться на нього, й відчуття те пробирало його страхом. Обурювався сам на себе, не вміючи все ж позбутись ані думки, що Лігії завдає прикрощів, ані жалю, що з тієї думки виник. Після першої сцени ревнощів, яку Хрисотеміда йому влаштувала з приводу двох дівчат сирійських, яких він придбав, Вініцій грубо її випровадив. Не відразу все-таки відмовився від життя в насолодах і розпусті, навпаки, робив те мовби на зло Лігії, але врешті-решт переконався, що думка про неї не покидає його ні на мить, що виключно вона є приводом для його як злих, так і добрих вчинків і насправді нічого його в світі не обходить, крім неї. Й тоді опанували його огида й утома. Втіхи йому набридли, полишивши в душі тільки гризоти. Відчував себе негідником, і це відчуття наповнило його неймовірним подивом, раніше ж бо вважав за добре все, що його влаштовувало. Врешті втратив невимушеність, упевненість у собі й поринув у цілковите заціпеніння, з якого не могла його вивести навіть вістка про повернення імператора. Нічого його вже тепер не обходило, і навіть до Петронія не зібрався доти, аж поки той не прислав йому виклик і по нього свої власні ноші.